Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Полонянка

Якщо тут не було котурнів, наміру кувати свою власну мову, така манера говорити робилася справжнім історичним музеєм францужчини. Вимова «Мій дід у перших «Фітт-Жам» зовсім не дивувала, відомо ж бо: Фітц-Джеймси завжди наголошували, що вони французькі магнати, і сердилися, коли їх перехрещували в англійців. Зрештою гідна подиву ця зворушлива покірність людей, які досі вірили, що повинні вимовляти певні імена граматично поправно, аж це, зачувши, як дукиня Ґермантська вимовляє їх інакше, починали перекидатися й собі на нову вимову. Так, дукиня мала по лінії Шамборів прадіда, і, дрочачися з чоловіком, новонасталим орлеаністом, любила кинути: «Ми старі Фрошдорфи». Гість, досі певний, що вимовляти правильно: «Фродорф», раптом робив перестриб і вже інакше, як «Фрошдорф», не казав.

Одного разу я спитав дукиню Ґермантську, хто той гарний молодик, якого вона рекомендувала мені як свого сестринця і чийого імени я не розчув; і вже геть-то нічого не збагнув, коли дукиня схвильовано прохарамаркала якоюсь горловою мовою: «Се… мл… Еон, швґр Роера. Він запевняє, що в нього форма черепа, як у давніх галлів». Тут до мене дійшло, що вона хотіла сказати: «Це малий Леон, принц Леон, себто швагер Робера де Сен-Лу». «Не знаю, який там у нього череп, — додала вона, — але одягається він дуже чепурно і, звісно, не як галл. Якось із Жослена, де я гостювала в Роанів, ми вибралися на прощу, на місце якої понаходило селян з усіх бретонських закутнів. Котрийсь здоровило, леонський кметь, зачудовано витріщився на бежеві портки Роберового швагра. «Чого ти на мене в’ївся так очима? Закладаюся, ти не знаєш, хто я такий», — сказав Леон. Селянин відповів, що таки не знає. «Так ось, я твій князь». — «О! — гукнув селянин, скидаючи капелюха й перепрошуючи, — а я вас узяв за англійця». Користаючи зі згадки імени Роанів (з якими часто асоціювалися Ґерманти), я заговорив про них із дукинею, і її мова помалу пройнялася меланхолійним чаром каяття або, як сказав би щирий поет Пампілій, ширила «гострий дух житніх млинців, як пекти їх на дроку».

Оповідаючи також про маркіза дю Ло (чий сумний кінець відомий: його, глухого, перенесли до сліпої пані А***), дукиня згадувала і не такі трагічні його роки: після ловів у Ґерманті він чаював у капцях із англійським королем, не вважаючи себе за нижчого від нього і не надто, як ми бачимо, церемонячися з ним. Дукиня розповідала це вельми мальовничо, ніби увінчуючи графа мушкетерським плюмажем гордих периґорських шляхтичів.

Зрештою навіть коли людину просто згадувано, виразне підкреслювання, з якого краю хто походить, додавало дукині Ґермантській неповторного чару, недоступного вродженій парижанці, а прості назви: Анжу, Пуату, Периґор перетворювалися в її устах на краєвиди.

Повертаючись до вимови й словника дукині Ґермантської, треба сказати, що саме ця риса віддзеркалювала консерватизм великого панства зі всім, що є в цьому слові дитинного, трохи небезпечного, відпорного еволюції, але й забавного для митця. Мені хотілося довідатись, як колись писалося ймення Жан. Я про це дізнався з листа від сестринця маркізи де Вільпарізіс, де той підписався так, як його охрещено і як його наведено у готському альманасі, — Жеан де Вільпарізіс, із тим самим гарним h , марним, геральдичним, дивовижним, як у своєму цинобровому чи ультрамариновому сяйві в часослові або на вітражі.

На жаль, я не міг сидіти без кінця-краю в дукині Ґермантської, оскільки прагнув вернутися додому по змозі раніше за Альбертину. Отож-бо, я тільки уривками добував у дукині відомості про туалети, потрібні мені, щоб замовити їх для Альбертини, з поправками на її юність.

«От, скажімо, пані, того дня, коли ви мали обідати в маркізи де Сент-Еверт перед раутом у дукині Ґермантської, на вас були червона сукня, червоні черевички, ви були казкові, схожі на велику криваву квітку, на полум’янистий рубін, чи як там воно називалося? Чи молода панна може так убиратися?»

Повертаючи своєму стомленому обличчю той самий осяйний вираз, який бувало мала принцеса де Лом, коли Сванн правив їй компліменти, дукиня Ґермантська, сміючись до сліз, подивилася ущипливим, запитальним і захопленим поглядом на графа де Бреоте — той завжди був о цій порі в неї і цідив із-за монокля усміх, поблажливий до галіматьї інтелектуала, викликаної, на його думку, молодечим еротичним екстазом. Дукиня мала таку міну, ніби хотіла сказати: «Що ж це таке? Та він із глузду скрутився!» Потім вона з лукавим усміхом звернулася до мене: «Я не знала, що я скидалася на полум’янистий рубін чи на криваву квітку, пригадую, я справді мала червону сукню; тоді носилося такий червоний атлас. Авжеж, зрештою, молода дівчина може в такому ходити, але ж ви мені казали, що ваша приятелька на балах не буває. Ця сукня для кликаних вечорів, візитувати в ній негоже».