Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Полонянка

Отож тієї пообідньої години, коли я нагадав дукині Ґермантській, що на вечорі в кузини вона була в червоній сукні, графові де Бреоте прийшлося непереливки, коли, бажаючи щось сказати, за якоюсь не витлумаченою і не поясненою ним асоціацією, він почав водити язиком у своєму роті, схожому на курячий куприк: «Щодо Дрейфусової справи… (До чого тут Дрейфусова справа? Йшлося тільки про червону сукню і, звісно, бідолаха Бреоте, люблячи до всіх примилятися, не мав тут ніякої задньої думки.) Проте-на згадку імени Дрейфуса дук Германський зсунув свої юпітерські брови. «Мені переказували, — сказав Бреоте, — досить влучне, еге ж, Їй-Богу, не брешу, влучне й дотепне, слівце нашого друга Картьє (попереджуємо читача, що той Картьє, брат пані де Вільфранш, не мав жодної дотичности до ювеліра-однофамільця), що мене, зрештою, не дивує, бо це дотепник просто-таки ярмарковий». — «Е ні, — урвала Оріана,

–

я на його ярмарок не поїду. Годі вам передати, як ваш Картьє завше мені нудив. Не розумію, що за незвичайні чари бачать Шарль де Ла Тремуй та його дружина в цьому голяреві, на якого я що до них прийду, то й натикаюся». — «Прекрашна дукине, — заперечив Бреоте; він був шамша, — ви надто шуворі до Картьє. Правда, він занадто ошивається в Ла Тремуй, але для Шарля він, сказати б, вірний Ахат [9] Ахат — Енеїв супутник у Верґілієвій «Енеїді». , білий крук у наш час. Ну то ось що мені переказано. Картьє нібито освідчив, що пан Золя домагався процесу й вироку, аби влізти в шкуру в’язня». — «І тому втік від арешту, — урвала Оріана. — Це не тримається купи. Та хай би це була й правда, така ідея, як на мене, ідіотична. Що ж тут дотепного?» — «Леле, прекрашна Оріано! — знов озвався Бреоте; діставши відсіч, він дав задки. — Дотеп не мій, я просто його повторив, продаю за що купив. Річ у тім, що Картьє вскочив у халепу, бо чарівливий Ла Тремуй вимагає (і слушно), щоб у його салоні не говорили, так би мовити, про «поточні справи», халепу то більшу, що того вечора там була пані Альфонс Ротшильд: Тремуй перегнав Картьє на росу». — «Авжеж, — буркнув сердито дук, — Ротшильдам вистачає тактовности не згадувати про цю огидну справу, але в душі вони дрейфусари, як і всі жиди. Ось вам аргумент ad hominem [10] До людини — про щось, призначене вплинути на почуття, враження, але позбавлене об’єктивного значення (латин.) . (дук тулив цей вираз у кожен слід), як переконливе свідчення жидівської зловорожости. Якщо француз краде, вбиває, я не зобов’язаний вважати його за невинного через те, що він, як і я, француз, але жиди ніколи не визнають, що хтось із їхнього кагалу запроданець, хоча й добре це знають, і забувають про можливі страшенні наслідки (дук, звичайно, мав на увазі трикляті вибори Шосп’єра) злочину одного з них… Слухайте, Оріано, ви ж не станете мене переконувати, що для репутації жидів не нищівне те, що вони всі як один підтримують запроданця. Не скажете мені, що вони так чинять не в силу свого жидівства». — «Леле, звісно, в силу, — знизала плечима Оріана (вона відчувала роздратування, її так і надило зчепитися з Юпітером-Гримієм, а також закликати думати у Дрейфусовій справі «головою»). — Та, може, вони так чинять саме тому, що як жиди добре знають самих себе, знають, що можна бути жидом і не конче ходити у зрадниках та галлофобах, як це твердить, якщо не помиляюся, пан Дрюмон [11] Едуард Дрюмон (1844–1917), автор книг «Франція жидівська» (1886) та «Жиди і Дрейфусова справа» (1899). . Звісно, якби Дрейфус був християнин, жиди ним не цікавилися б, але вони знають на своїй шкурі, що як він не жид, то йому не пришиєш так легко зради апріорі, як сказавши мій сестринець Робер». — «Жінки нічого не петрають у політиці! — гукнув дук, уп’явшись очима у дружину. — Цей страхітливий злочин — не просто жидівське питання, це, хай би там що, державна справа, здатна накликати грізні напасті на Францію; всіх жидів треба нагнати з Франції, бо слід визнати, що дотеперішні санкції були спрямовані (у найганебніший спосіб, який вимагає перегляду) не проти них, а проти їхніх найчільніших супротивників, проти великих мужів, на лихо для нашої бідолашної країни посаджених на ослячу лаву.

Я відчував, що заходить на бурю, і заговорив притьмом про сукні.

«Чи пам’ятаєте ви, пані, — спитав я, — коли ви вперше були зі мною ласкаві?» — «Вперше ласкава з ним!» — повторила дукиня, позираючи зі сміхом на графа де Бреоте; кінчик носа в того загострився, усміх розлізся від вуха до вуха з пошани до дукині, а голос видав якийсь нерозбірний, заіржавілий звук, ніби гострили ножа. «Ви мали на собі жовту сукню у великі чорні квіти». — «Е, хлопче, чи не все одно — це вечірня сукня». — «А ваш капелюшок із блаватками, — як я його любив! Та все це далеке минуле. Я хочу замовити для панночки, ми про неї вже говорили, хутряне пальто, як оте, що було на вас учора вранці. Чи не можна кинути на нього оком?» — «Ні, Аннібал має за хвилю їхати. Прийдете до мене, і покоївка вам усе покаже. Тільки, хлопче, я, звісно, радо вам позичу все, що вам заманеться, але як ви замовите речі Кало, Дусе, Пакена [12] Кало, Дусе, Пакен — паризькі кутюр’є. дешевим швачкам, то у вас буде зовсім не те». — «Ба ні, я не збираюсь іти до дешевої кравчихи, знаю, це буде небо і земля, та все ж мені цікаво збагнути, чому в них вийде не те». — «Ви ж добре знаєте, що пояснювати я невгарна, я дуринда, балакаю як мугирка. Вся сіль у фасоні, крою, що ж до хутра, я можу озватися за вас до мого кушніра; принаймні, хоч не злупить із вас. Так все ж у вісім-дев’ять тисяч франків вам це влетить, однак». — «А шлафрок, від якого так погано пахне? Він був на вас колись увечері. Такий похмурий, пухнастий, цятатий, гаптований золотом, наче крило мотиля?» — «А, то сукня Фортюні. Ваша знайома може цілком ходити в нім удома. У мене такого добра чимало, я вам покажу, можу навіть подарувати котрусь, як це справить вам утіху. Але мені більше хочеться, щоб ви побачили сукню моєї кузини Таллейран. Я напишу їй, хай пришле на якийсь час». — «А ще у вас такі прегарні черевички, це теж Фортюні?» — «Ні, я здогадуюсь, що ви маєте на увазі, це золочене шевро ми знайшли в Лондоні, роблячи справунки з Консуелою Манчестерською. Це щось незвичайне. Позолота там якась загадкова, золота шкіра, та й годі, а посередині діамантик. Сердешна дукиня Манчестерська померла, та коли вам так цікаво, я напишу місіс Варвік чи місіс Мальборо, хай підшукає щось подібне. А чи не маю я такої шкіри ще? А що як це можна зробити тут? Подивлюся ввечері й дам вам знати».