Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Полонянка

Кому задум цього шлюбу подобався найбільше, то це баронові, тепер він гадав, що Морель від нього не втече. Здається, ніби Жюп’єнова сестриниця, трохи не дитиною, «вкусила гріха». І пан де Шарлюс, вихваляючи її перед Морелем, був би й радий відкрити очі своєму другові (на того напав би сказ), щоб у такий спосіб посіяти незгоду. Бо пан Шарлюс, хоча й страшенний вовкодух, уподібнювався до багатьох добрих людей, які вихваляють когось, щоб довести власну доброту, але стережуться як вогню спасенних і нечастих на людських устах слів, здатних запевнити згоду. Попри це, барон уникав усіляких інсинуацій, і то з двох причин. «Якщо я відкрию Морелеві, — казав він собі, — що його наречена не безгрішна, його самолюбство буде вражене, він матиме на мене серце. А потім, хто його знає, чи не закоханий він у неї? Якщо я промовчу, той солом’яний вогонь швидко погасне, я керуватиму їхніми взаєминами по своїй уподобі, він кохатиме її не більше, ніж я цього захочу. Якщо ж я розповім про колишній гріх його судженої, хто мені ручиться, що мій Чарлі не такий закоханий, щоб стати ревнивцем? Тоді, з моєї власної вини, легенький флірт, — чом би й не фліртувати собі любесенько, без поважних наслідків! — переросте в велике кохання, а великим коханням не покеруєш». З цих двох причин пан де Шарлюс зберігав мовчанку, скромну тільки про людське око, хоча, з другого боку, й заслуга його була немала, бо мовчати таким людям, як він, майже надсильна мука.

Зрештою молода особа була гожа, і пан де Шарлюс, якому вона до душі слалася, волів би мати сотки її фотографій. Розумніший за Мореля, він з утіхою чув імена світських дам, яких вона візитувала і яких його соціальне чуття ставило дуже високо. Проте він остерігався (аби зберегти владу) признатися в цьому Чарлі, бо той із хамською тупістю й далі вірив, що поза його «класом скрипки» та Вердюренами існують лише Ґерманти, кілька родин майже королівського коліна, що їх перелічив був барон, а вся решта для нього була саме «шумовиння» і «послід людський». Ці вирази пана де Шарлюса Чарлі брав дослівно.

Чому пан де Шарлюс, якого даремно цілий рік очікували до себе посли та дукині, який не обідав із принцом де Кроєм лише тому, що це ім’я не заслуговувало на першенство, чому пан де Шарлюс водився не з вельможними дамами, не з аристократами, а з сестреницею жилетника? Найперше тому, що там був Морель. Та хоч би його й не було, я не бачу в бароновім поводженні нічого незвичайного, а хто судить інакше, той дивиться на світ очима посланця Еме. Тільки ресторанні гарсони гадають собі, що багатирі завжди виряджені як на весілля, що шиковні чепуруни дають обід на шістдесят осіб і роз’їжджають лише в авті. Де пак! Часто-густо великий грошовик носить одну й ту саму приношену пару; шиковний чепурун підтримує в ресторані дружні стосунки лише з обслугою, а вдома ріжеться в карти зі своїми лакейчуками. Це не перешкоджає йому відмовитися пройти після принца Мюрата.

Одруження молодят радувало пана де Шарлюса ще й ось із якої причини. Жюп’єнова сестрениця почасти доповнила б особистість Мореля, а отже, розширила й баронову владу над скрипалем за зв’язок із ним. «Одурити» в подружньому сенсі майбутню скрипалеву дружину — тут пан де Шарлюс не виявляв ані найменших докорів сумління. Але бути напутником «молодого подружжя», чути себе грізним і всесилим заступником Морелевої дружини, яка, вбачаючи в баронові бога, доводила б тим самим, що укоханий Морель прищепив їй такий погляд, а отже, крила б у собі щось від Мореля, — все те врізноманітнювало де Шарлюсові спосіб його панування. Його «річ», Морель, ставав ще одною істотою, малжонком, себто, предмет баронового кохання набував чогось інакшого, цікавого. Може, навіть його панування тепер зросло б, як ніколи. Бо раніше Морель сам-один, сказати б, «голий», часто опирався баронові, певний, що легко його собі поверне, а тепер, по вінчанні, більше потерпав би за свою родину, за свій дім, за свою прийдешність і дав би панові де Шарлюсу більше простору й більше розгону. Знічев’я, в нудні дні пан де Шарлюс розважався б тим, що підцьковував би навзаєм молодят: барон завше кохався в батальному малярстві… Ще дужче гріла його думка про залежність від нього молодого посімейства. Любов пана де Шарлюса до Мореля набувала розкішної свіжости, коли він казав собі: «Жінка його теж буде моєю, як і він, вони в усьому стануть моїми догідниками, вволятимуть усі мої примхи, тож-бо вона стане для мене досі незнаною мені запорукою того, про що я майже забув, але що таке любе моєму серцю: всі люди, свідки того, як я опікуюся молодятами, як даю їм притулок, та й не тільки вони, зрештою, і я сам, повірять, що Морель — мій». Ця очевидність в очах людей і в його власних очах поривала барона над усе. Бо облада тим, що любиш, тішить над саму любов. Хто приховує від людей це своє володіння, часто чинить так лише з ляку, як би їхнього хлопця чи дівчину не перелюбили. І через таке обачне замовчування їхнє щастя убожіє.