Вільям Фолкнер - Світло в серпні

Гайтавер багато читав. Байрон задумливо, шанобливо й несміло розглядав стіни, заставлені книжками з релігії, історії й інших наук, про які він і не чував. Одного разу, років чотири тому, сюди прибіг негр із халупи на околиці міста, зразу за пасторовим будинком, і сказав, що у його жінки пологи. Гайтавер, не маючи телефону, порадив побігти до сусідів і викликати лікаря. Бачив, як негр підійшов до брами сусіднього будинку. Але замість увійти, постояв трохи й подався вулицею до міста. Гайтавер знав, що той ітиме пішки всю дорогу до середмістя, а там, по-негритянському марудячи, згубивши лік часу, змарнує щонайменше півгодини в пошуках лікаря, замість попрохати першу-ліпшу білу жінку, щоб зателефонувала. Підійшовши до кухонних дверей, почув, як неподалік у халупі виє жінка. Не барився. Прибігши туди, застав породіллю, що злізла з ліжка — він так і не зрозумів, навіщо вона це зробила — й, стоячи рачки на підлозі, виючи, верещачи, силкувалася забратися на постіль. Висадивши негритянку на ліжко, він звелів їй нерухомо лежати, пристрашив, щоб послухалася, й метнувся додому. Узяв із полиці в кабінеті одну з книжок, прихопив бритву та мотузку, бігцем повернувся до халупи й прийняв пологи. Але дитина була вже мертва. Лікар, прийшовши, сказав, що породілля придушила її, коли злазила з ліжка на підлогу. Похвалив Гайтаверову роботу, та й чоловік теж вдовольнився нею.

«Так, замало часу збігло після тої попередньої історії, — подумав Байрон, — хоч між ними аж п’ятнадцять років». Бо вже за два дні плескали язики, що ця дитина від Гайтавера і що той навмисно довів її до смерті. Однак Байрон був певен, що навіть самі пліткарі не вірять у таке. Знав: надто вже давня ця звичка набріхувати на зганьбленого священика гидоту, в яку не вірить самé місто, така давня, що годі її позбутися. «Завжди, коли щось увійде у звичку, — розмірковує Байрон, — воно далеко відбігає від правди й дійсності». Пригадує вечір, коли мав бесіду з Гайтавером і той сказав: «Це добрі люди. У те вірять, у що мусять вірити. Тим більше, що не хто інший, як я, свого часу був паном і слугою їхній вірі. Тому ані мені ображати цю віру, ані Байронові Банчу казати, що вони помиляються. Бо єдине, на що може сподіватися людина, це щоб їй дозволили спокійно жити серед ближніх». Сказав таке зразу після того, як почалися вечірні візити до Гайтаверового кабінету, відколи Байрон почув цю історію й усе дивувався, чому той зостається в Джефферсоні, маючи перед очима, перед вухами церкву, яка вигнала й відлучила його. Якось увечері Байрон запитав про це.

— А чому ви проводите суботні вечори за роботою на фабриці, у той час як інші розважаються в середмісті? — відказав питанням на питання Гайтавер.

— Не знаю, — відповів Байрон. — Мабуть, таке вже моє життя.

— Ото, мабуть, і моє життя таке, — сказав той.

«А я тепер знаю, чому воно таке, — спало на гадку Байронові. — Бо більше боїшся лиха, яке може статися, ніж того, якого вже зазнав. Вчепишся до звичної біди й не ризикнеш щось змінити. Еге ж. І запевнятимеш, що хотів би кудись дітися від живих людей. Але шкодять тобі мертві. Нікуди не дінешся від мертвих, що тихо лежать у домовинах і навіть не намагаються тебе затримати».

Вершники вже відгриміли й тихо увірвалися в присмерк, настала ніч. Та він і досі сидить край вікна в кабінеті, за плечима все ще темна кімната. Сяючи, блимає вуличний ліхтар на розі, злітають у серпневу пітьму обгризені тіні не турбованих вітром кленів. Здалеку тихо, хоч цілком виразно, долинають лункі хвилі злагоджених голосів із церкви. Водночас стриманий і багатий, смиренний і гордий, спів напливає гармонійним прибоєм і заповнює тиху літню темряву.

І ось він бачить, що вулицею хтось наближається. У будній вечір напевно можна було б розпізнати, хто це, з фігури, постави й ходи. Але недільного вечора, коли в залитий мороком кабінет все ще безгучно вривається відлуння ударів уявних копит, він незворушно споглядає, як дрібна постать пішоходця рухається з показною ненадійною спритністю, властивою тваринам, що балансують на задніх ногах. Спритністю, котрою тварина-людина так по-дурному пишається і котра вічно підводить — чи то через природні речі, як-от земне тяжіння й лід, чи то через чужі природі речі, що їх сама ж вигадала, як-от автомобілі або меблі в темноті, а то ще через рештки їдла на підлозі й на хіднику. Він спокійно розмірковує: мали рацію давні люди, зробивши коня атрибутом і символом войовників та королів. І помічає, що пішоходець минає вивіску, завертає у ворота й підходить до будинку. Трохи нахилившись, спостерігає, як той іде темною доріжкою до темних дверей. Чутно, що важко спіткнувся на долішній сходинці. «Байрон Банч, — каже собі хазяїн оселі. — Недільного вечора він у місті. Байрон Банч у місті в неділю».