Редьярд Кіплінґ - Місто Страшної Ночи (збірка)

Минув тиждень, тоді ще три, а від Бішеші не було ніякої звістки. Тріджего, вважаючи, що їхня сварка мала б уже й забутись, уп’яте за ті три тижні пішов до Амір-Натхового завулка. Він сподівався, що цей раз Бішеша відгукнеться на його тихий стук по гратах. І він не помилився.

Світив місяць-молодик, і пасмо світла падало в завулок, осяваючи заґратоване віконце. Тріджего постукав, і ґрати відразу прийняли. З чорної темряви Бішеша вистромила на місячне світло обидві руки. Вони були обрубані по зап’ястки, і кукси вже майже загоїлись.

Бішеша схилила голову на руки й заплакала, а позад неї, в кімнаті, щось загарчало, наче дикий звір, і штрикнуло закутаного в бурку Тріджего чимось гострим — кинджалом, шаблею чи списом. Але в тулуб не влучило, тільки зачепило якийсь м’яз у паху, і Тріджеґо потім довіку ледь накульгував.

Ґрати знов зачинились. І більше у вікні не видно й не чути було нічого — тільки смуга місячного світла на високій стіні та чорна пітьма завулка позаду.

Тріджеґо довго кричав і метався, мов навіжений, між тими безжальними стінами, а тоді, вже сам не знає як, опинився на світанку біля річки. Покинувши бурку, він з непокритою головою вернувся додому.

Як скоїлася трагедія — чи то Бішеша в нападі безпричинної розпуки сама все сказала, а чи їх вистежили й тортурами змусили її признатись, і чи Дурзі Чаранові відоме його ім’я, і що сталося з Бішешею потім, — Тріджего не знає й досі. Скоїлося щось страхітливе, і думки про те, що там таке могло статись, часом будять Тріджеґо вночі й не дають заснути до ранку. Цікаво, що він не може дізнатися, куди виходить чолом дім Дурґи Чарана. Можливо, на подвір’я, спільне для кількох будинків, а можливо, він ховається за котрими-небудь із численних воріт басті Джітха-Меґджі, — Тріджеґо не знає. Він не може вернути собі свою Бішешу — сердешну маленьку Бішешу. Він загубив її в місті, де дім кожного чоловіка так само неприступний і незглибний, як могила; а ґратчасте віконце, що дивилося в Амір-Натхів завулок, замуровано.

Одначе Тріджеґо справно ходить з візитами і вважається цілком порядною людиною.

І нічого незвичайного в ньому не видно — хіба те, що він ледь-ледь кульгає на ліву ногу, бо ушкодив її, коли їздив верхи.

Куля для гри в поло була стара, побита, подряпана. Вона лежала на каміні між люльок, що їх прочищав для мене мій хідматґар [24] Хідматґар — слуга. Імам-Дін.

— Ця куля дуже потрібна Неборожденному? — шанобливо спитав мене Імам-Дін.

Неборожденному куля була не дуже потрібна; але нащо вона здалася хідматґарові.

— З вашої ласки, сахібе, я маю синочка. Він бачив цю кулю й хоче нею погратися. Я не для себе прошу.

Нікому б і на думку не спало, що літній, опасистий Імам-Дін захоче гратися кулею. Він виніс ту обдерту кулю на веранду, і зразу я почув нестямний радісний виск, тупіт маленьких ніжок і глухий стук дерев’яної кулі об землю. Видно, синочок дожидався жаданої іграшки за дверима. Але як він угледів ту кулю на каміні?

Другого дня, вернувшись зі служби на півгодини раніше, ніж звичайно, я застав у їдальні малесенького чоловічка — пухкенького малюка в кумедно куцій сорочині, що ледве прикривала випнутий животик. Малюк походжав по кімнаті, смокчучи палець, щось муркотів і розглядав картини. Очевидно, то й був Імам-Дінів синочок.

До їдальні він, звичайно, зайшов без дозволу, але так захопився розгляданням, що й не помітив, як я ввійшов. А як помітив, то перелякався страшенно. Охнув і сів додолу. Очі його широко розплющились, ротик роззявився. Знаючи, що буде далі, я вибіг, а за мною полетів протяглий, хрипкий рев; у кімнатах для прислуги той рев почуто куди швидше, ніж будь-який мій наказ. Через десять секунд Імам-Дін уже був у їдальні. Тоді звідти почулось гірке ридання, і я, вернувшися, побачив, що Імам-Дін вичитує малому провинникові, а той утирає очі й ніс своєю сорочиною.

— Цей хлопець бадмаш [25] Бадмаш — негідник; про дітей — шибеник. , — докірливо сказав Імам-Дін. — Великий бадмаш. Він напевне колись попаде у в’язницю за свої пустощі.

Хлопчик знову заверещав, а Імам-Дін почав пишномовно перепрошувати мене.

— Скажи малому, що сахіб не сердиться, і забери його. — відповів я.

Імам-Дін сказав малому винуватцеві, що я його вибачив; хлопчик тим часом зібгав усю сорочину в джґут на шиї і вже не ридав, а тільки хлипав. Батько на руках поніс його до дверей.