Редьярд Кіплінґ - Місто Страшної Ночи (збірка)

— Його звуть Мухаммед-Дін, — сказав мені Імам-Дін таким тоном, немов і те ім’я теж було провиною, — і він великий бадмаш.

Порятований від близької небезпеки, Мухаммед-Дін обернувся до мене й поважно промовив:

— Правда, мене звуть Мухаммед-Дін, тахібе [26] Тахіб, себто сахіб — титул, який зазвичай прикладається до англійців, пан. але я не бадмаш. Я хлопець.

Із того дня й почалось моє знайомство з Мухаммед-Діном. Він більш ніколи не заходив до їдальні, але на нейтральній території садка ми, зустрічаючись, церемонно вітали один одного, хоча він промовляв тільки: «Талам, тахібе», а я теж відповідав коротко: « Салам, Мухаммед-Діне». Щодня, вертаючись зі служби, я бачив пухкенького чоловічка в білій сорочечці, що підводився назустріч мені в холодку обплетеної зеленню альтанки, і щоразу я спиняв коня, щоб привітати малюка як годиться.

Мухаммед-Дін завжди грався сам. Він цілими днями товкся в садку, порпався в рицинових кущах, заклопотаний якимись своїми таємничими справами. Якось я натрапив у глибині садка на один його витвір: куля для поло була до половини закопана в землю, а кругом неї встромлено шість зів’ялих нагідок. Усе це було обкладено квадратом із битої цегли й білих черепочків, а квадрат обведений валом з піску. Бгішті [27] Бгішті — водонос. біля колодязя наважився замовити слово за малого будівничого: мовляв, це тільки дитяча забавка й садка вона не зіпсує.

Бог свідок, я й на думці не мав ламати дитині забавку; проте того самого вечора, прогулюючись по садку, ненароком розтоптав і нагідки, й вал, і черепки з мильниці, — одне слово, знівечив усе так, що й не поправиш. А вранці побачив там Мухаммед-Діна, що тихо плакав над руїною, якої я наробив. Хтось суворо сказав, що сахіб розсердився за таке неподобство в садку, дуже лаявся і сам розкидав усе. Мухаммед-Дін з годину прибирав рештки піщаного валу та черепочки, і коли я вернувся зі служби, сказав мені своє «шалам, тахібе» зі сльозами на очах і з винуватим виразом. Я розпитався, в чому річ, а тоді через батька переказав Мухаммед-Дінові, що з моєї особливої ласки він може бавитись у садку, як йому захочеться. Тоді малий повеселішав і заходився розмічати на землі план споруди, що мала затьмарити розтоптану.

Кілька місяців це пухкеньке диво тихо оберталося по своїй орбіті в рицинових кущах і піску, невтомно будуючи пишні палаци з викинутих на смітник зів’ялих квітів, гладеньких круглих камінців, скляночок та пір’я — добутого, мабуть, на моїй пташарні. — весь час у самоті, весь час щось муркочучи само до себе.

Якось я нишком підкинув до останньої з його споруд строкату морську черепашку і став чекати, що тепер Мухаммед-Дін, використавши ту черепашку, збудує щось особливо величне. З годину він міркував над планом, і ось його мугикання залунало, як пісня тріумфу. Він почав креслити на піску. Палац справді мусив вийти казковий — два ярди завдовжки і ярд завширшки. Але він так і не був збудований.

Другого дня я не побачив на алеї Мухаммед-Діна й не почув його вітання: «Толам, тахібе!» І це стривожило мене, бо я вже звик до того вітання. А ще через день Імам-Дін сказав мені, що дитина трохи занедужала, і попросив хініну. Я дав йому ліки й покликав лікаря-англійця.

— Ні крихти витривалості в цих пуцьверінків, — сказав лікар, виходячи з Імам-Дінового помешкання.

Через тиждень — хоч я дорого дав би, щоб цього не сталось — я зустрів Імам-Діна на дорозі до мусульманського кладовища. Поруч нього йшов іще якийсь чоловік; а Імам-Дін ніс на руках згорток у білій полотнині — все, що лишилось від Мухаммед-Діна.

Дехто вважає, ніби британський кавалерійський полк не здатен утікати. Це хибна думка. Я сам бачив, як чотириста тридцять сім шабель утікали куди очі світять, охоплені ганебним жахом, — бачив, як найкращий кіннотний полк на дві години випав із списків особового складу армії. Коли ви нагадаєте цю історію Білим гусарам, вам напевне буде непереливки. Вони не пишаються цією пригодою.

Білих гусарів можна впізнати по «кирпі» — вони «гнуть» її дужче, ніж кавалеристи будь-якого іншого полку. Якщо вам цього мало, ви можете впізнати їх по їхньому старому бренді. Цей напій подають в офіцерському клубі вже шістдесят років, і щоб його скуштувати, варт приїхати здалеченька. Попросіть старого бренді «МакГейр», та ще пильнуйте, щоб вам подали таки справді його. Бо коли сержант-буфетник вирішить, що ви не знавець і тільки змарнуєте коштовний напій, він і вчинить з вами відповідно. Він своє діло знає. Тільки, як сидітимете в офіцерському клубі, боронь вас Боже заговорити з господарями про форсовані марші чи далекі переходи верхи. Бо вони там дуже вразливі, і коли їм здасться, що ви глузуєте з них, то вам це скажуть у вічі.