Герман Мелвіл - Мобі Дік, або Білий кит

Відклавши весла, лопочучи вітрилами, три вельботи ледь погойдувались на хвилях і чекали, поки Мобі Дік з'явиться знову.

— Година, — мовив Ахаб, що стояв, наче закам'янівши, у себе в човні, і подивився у бік вітру, туди, де в голубому мареві вабила неозора далечінь. Та за мить його очі знову пожвавішали і він нетерпляче озирнув водяний простір. Вітер дужчав, море забрижилося.

— Птахи! Птахи! — скрикнув Тештіго.

Довгою низкою, наче перелітні чаплі, білі пташки одна по одній потяглися до човна Ахаба і закружляли над водою за кілька ярдів від нього з радісними криками надії. Зір у них був гостріший від людського; Ахаб іще нічого не бачив у морі. Та нарешті, все уважніше вдивляючись у зелену глибінь, він розгледів живу білу пляму, не більшу від песця, що наближалася до поверхні з дивовижною швидкістю і зростала щомиті; потім вона якось перекрутилася, і стало видно два довгі криві ряди білих блискучих зубів, що стриміли з глибини. То була роззявлена паща і зігнута щелепа Мобі Діка, в той час як його велетенське тіло, лишаючись у тіні, ще зливалося з морською блакиттю. Пащека сяяла під дном вельбота, наче розчинена навстіж брама мармурового склепу; і Ахаб, рвучко змахнувши стерновим веслом, погнав свій вельбот подалі від цього моторошного видовиська. Потім він озвався до Федалли, зробив знак помінятися місцями, пройшов на ніс, схопив гарпун Перта і наказав своїй команді тримати весла напоготові, щоб за першим знаком табанити геть.

Вельбот, заздалегідь повернувшись навколо своєї осі, тепер стояв носом до голови кита, який мав ось-ось виринути на поверхню. Але Мобі Дік, наче розгадавши цю хитрість, з тією злісною прозірливістю, якою наділяли його люди, вмить розвернувся і виринув зморшкуватою головою вперед, ковзнувши вздовж борту вельбота.

Кожна планка, кожне ребро човна затремтіли, заходили ходором, коли кит, перевернувшись на спину, мов акула при нападі, неквапно, наче втішаючись, всотав у свою роззявлену пащу ніс вельбота; його довга зігнута нижня щелепа піднялася високо вгору і одним зубом зачепилася за кочет весла. Блакитно-перлиста білина її внутрішньої оболонки сяйнула за шість дюймів від голови Ахаба. І Білий Кит струснув легкий дощаний човен, наче хижий кіт свою полонену мишу. Федалла стояв непорушно, схрестивши руки і дивлячись перед собою, але тигрячо-жовті веслярі, спотикаючись і штовхаючи одне одного, стрімголов кинулися на корму.

І тепер, коли гнучкі борти вельбота задвигтіли і кит так жорстоко бавився з приреченим човном, а вдарити його острогою з носа було неможливо, бо його тіло було у воді під вельботом, ніс якого пірнув, можна сказати, всередину кита, і два інші човни мимохіть зупинилися, не в змозі зарадити неминучому лихові, — отоді несамовитий Ахаб, розлючений спокусливою близькістю свого ворога, опинившись живим, проте безпомічним, у такій ненависній йому пащі, оскаженівши з люті, Ахаб голіруч схопився за довгу кістку в себе над головою, силуючись розтиснути залізну хватку. Та всі зусилля цього божевільного були марні — китова щелепа вислизнула з його рук; ламкі борти з тріском поламалися, коли обидві щелепи, мов два величезні ножі, розчахнули вельбот навпіл і знов щільно стулилися у воді якраз посередині між двома його половинами. І хвилі понесли їх у різні боки, захоплюючи потрощені дошки, а матроси, тулячись на уламку корми, гарячково хапалися за борти і весла.

За мить до загибелі вельбота Ахаб, що першим здогадався про намір кита, побачивши, як він раптом підняв голову і на якусь секунду послабив хватку своїх щелеп, — Ахаб востаннє спробував виштовхнути човен з пащі звіра. Проте човен тільки посунувся глибше і похилився на один бік, руки Ахаба зісковзнули з китової щелепи, його самого могутнім поштовхом викинуло з вельбота, і він упав у море долілиць.

З плюскотом сахнувшись від своєї жертви, Мобі Дік відплив убік і, вистромивши з води свою довгасту білу голову, погойдувався на хвилях; його видовжене, звужене до кінця тіло повільно оберталося, і коли широкий зморшкуватий лоб виринав із води — більш ніж на двадцять футів, — високі буруни, розсипаючись іскристими бризками, билися в нього і люто підкидали в небо шмаття тріпотливої піни [363]. Так під час шторму неприборкані хвилі Англійського каналу відступають від підніжжя Еддістону, щоб наступної миті тріумфально звести на його вершині свої білі голови.

Та невдовзі Мобі Дік уже знову ліг на воду і швидко закружляв навколо веслярів, що стулилися на дошці, мстивими ударами хвоста збурюючи водяний вир і ніби готуючись до нового, ще страшнішого нападу. Здавалося, вигляд потрощеного на друзки вельбота лютить його, як у книзі Макавеїв [364]сік винограду й шовковиці доводив до сказу слонів Антіоха. Тим часом Ахаб, ледь не захлинувшись у піні, збитій хвостом кита, хоч і не міг пливти через свою кістяну ногу, все ж таки тримався на воді в центрі цього виру, і його безпомічна голова маячила серед хвиль, мов бульбашка, що може лопнути від будь-якого легенького поштовху. Федалла, чіпляючись за уламок стерна, дивився на нього з незворушною байдужістю. Матроси загиблого вельбота не могли йому допомогти, та й самі не сподівалися, що хтось прийде їм на поміч. Таким страшним був Білий Кит, так стрімко мчав він навколо них по своїй згубній орбіті, все звужуючи й звужуючи жахливе коло, що здавалося, ще мить — і він розчавить їх своїм тілом. І хоча інші вельботи, неушкоджені, були неподалік, вони не сміли увірватися до цього страшного кола і напасти на кита, боячись, що цим лише прискорять неминучу загибель потерпілих — Ахаба й решти; тоді їм теж марно було б чекати допомоги. І тому, до болю напружуючи зір, вони лишалися біля зовнішнього краю страшного виру, центром якого стала тепер голова старого капітана.