Герман Мелвіл - Мобі Дік, або Білий кит

— О капітане мій, капітане! Благородна душа! Благородне старе серце! Навіщо цькувати ту прокляту рибу? Тікаймо звідси! Покиньмо ці мертві води! І Старбак має дружину й дитя, — дитя його радісної, привітної юності, як і у вас, сер, є дружина й дитя — радість і любов вашої сивої старості! Геть звідси! Геть! Дозвольте мені цю ж мить змінити курс! Як хороше, як весело, мій капітане, ми помчимо до нашого старого Нентакету! Мабуть, і в них зараз таке ж ясне літепло, така ж блакить довкола, мій капітане.

— Так, так. Пам'ятаю, там буває так хороше влітку. Десь о цій порі — якраз опівдні — його вкладають спати… а потім він прокидається, такий жвавий, веселий, сідає на своєму ліжечку, і його мати розповідає йому про мене, старого канібала; про те, як я зараз плаваю в далеких морях, та ще повернуся додому, аби з ним побавитись.

— І Мері, моя Мері також! Вона обіцяла щоранку приносити нашого хлопчика на дюни, щоб він виглядав у морі вітрила свого батька! Так, так! Доволі! Усе вирішено! Ми йдемо в Нентакет! Ходімо, мій капітане, треба прокласти зворотний курс. Погляньте, погляньте! Дитяче личко у вікні, дитяча ручка на пагорбі!

Проте Ахаб дивився убік; він здригнувся, мов висохле дерево, що ронить на землю останній червивий плід.

— Що це? Яка безіменна, незбагненна, неземна сила, який лукавий потаємний володар, жорстокий тиран, не відаючи жалю, гнітить мене і змушує всупереч усім природним порухам душі шалено мчати вперед; і надихає мене звершити те, на що я б у глибині свого серця навіть не смів наважитися? Чи я — Ахаб? Чи я, Господи, чи хтось інший здіймає замість мене цю руку? Та якщо велике сонце рухається не з власної волі, а служить лише попихачем у небі, і кожна зоря керується у своєму русі невидимою силою, — як тоді може битися це жалюгідне серце, як може мислити цей жалюгідний мозок, коли не Бог надихає це биття, це мислення, саме життя замість мене? Небом клянуся, чоловіче, у цьому світі нас змушують бігати по колу, мов отой кабестан, а ганшпугом є Доля. І весь час — поглянь! Це усміхнене небо, це незворушне море! Поглянь! Бачиш отого тунця? Хто вклав у нього бажання хапати й жерти летючих риб? Що стане з убивцями, друже? Хто постане перед вищим судом, коли суддя і сам заслуговує вироку? Та який лагідний вітер, як лагідно дивиться небо; і повітря, мов над квітучим лугом. Десь на схилах Анд зараз косовиця, Старбаку, і косарі поснули на копах сіна. Поснули? Отак; хоч як ми надриваємось, все одно заснемо на ниві. Заснемо? Так, і будемо іржавіти в зеленій траві; мов покинутий серп, торік забутий на жнивах… Старбаку!

Але старший помічник, мертвотно-блідий від страшного розпачу, вже пішов геть.

Ахаб перетнув палубу, щоб подивитися за борт з іншого боку; і закляк на місці, побачивши у воді віддзеркалення двох пильних, нерухомих очей. Федалла безмовно стояв поруч з ним, спираючись на той самий борт.

Тієї ночі під час другої вахти старий капітан — як це стало в нього за звичай — ступив уперед з дверей каюти, де стояв, і рушив до свого поворотного отвору на юті; коли раптом він схвильовано витягнув шию і жадібно вдихнув морське повітря, як робить розумний корабельний пес, відчувши, що корабель пропливає поблизу варварських островів. Він зрозумів, що кит має бути десь поруч. Невдовзі цей особливий запах, що відгонить від кашалота навіть на великій відстані, почула вся вахта; і ніхто з матросів не здивувався, коли Ахаб, вивчивши показники компаса та флюгера, а потім по можливості точно визначивши напрям, звідки йшов запах, квапливо наказав дещо змінити курс корабля і взяти риф.

Ці завбачливі маневри увінчалися успіхом на світанку: прямо перед носом «Пекводу» відкрилася довга вузька смуга гладкої, наче лоєм политої води, що ледь брижилася по краях, як буває в тому місці, де в море вливається стрімка бурхлива течія.

— Чатових на щогли! Усі нагору!

На баку Деггу загримів по палубі трьома ганшпугами, і ті, хто спав у кубрику, наче пробудившись від грому Судного дня, повибігали на палубу з одягом в руках.

— Що там видно? — гукнув Ахаб, звівши голову до неба.

— Нічого, сер, нічого! — почулося у відповідь.

— Поставити брамселі і ліселі! Угорі, внизу і по обидва боки!

Поставили всі вітрила; тоді Ахаб звільнив кінець, призначений для того, щоб піднімати його на грот-щоглу; ще мить — і його вже підтягали нагору, коли раптом, подолавши дві третини свого звичайного шляху нагору, він позирнув у просвіт між грот-марселем і брамселем і пронизливо, несамовито закричав — так кричать чайки в небі: