Герман Мелвіл - Мобі Дік, або Білий кит

— Недобре знамення? Це що таке, а ну дайте словника! Якщо боги хочуть щось сказати людині, то нехай так прямо і кажуть, а не кивають головами та забивають памороки бабськими прикметами. Ідіть! Ви обоє — наче два полюси одного цілого. Старбак — це Стабб навиворіт, а Стабб — це Старбак, і удвох ви складаєте все людство; та Ахаб стоїть сам-один серед мільйонів цієї населеної земної кулі, і ні боги, ні люди йому не сусіди! Холодно, холодно… дрож проймає! Ну то що? Там, нагорі! Бачите його? Кричіть про кожний фонтан, хоч би він їх пускав по десять на секунду!

День уже згасав; ледь чутно шурхотів шлейф його золотої мантії. Скоро майже стемніло, та чатових ще не відпустили зі щогл.

— Фонтана більш не бачимо, сер, надто темно! — почулося з висоти.

— Куди він ішов, коли ви його бачили востаннє?

— Як і раніше, сер, — прямо по вітру.

— Гаразд! Уночі він піде тихше. Спустити бом-брамселі і брамселі, містере Старбак. Ми не повинні його доганяти до ранку; може, він вночі десь ляже у дрейф. Гей, стерновий! Тримати по вітру! На топ-щоглах — униз! Містере Стабб, пошліть свіжих людей на фок-щоглу, і нехай там чатують до ранку. — Потім він ступив уперед і зупинився перед золотим дублоном на грот-щоглі. — Люди, це золото — моє, бо я його заслужив; та я лишаю його тут доти, поки Білий Кит не буде мертвий; і тому з вас, хто першим побачить його в той день, коли він буде вбитий, дістанеться цей дублон; а якщо і в той день я знов побачу його першим, то десятикратна вартість цієї монети буде поділена між вами! Усі вільні! Корабель у твоєму розпорядженні, сер.

Мовивши це, він пройшов від свого опорного отвору до каюти і, насунувши капелюха на лоб, стояв на порозі до самого світанку, час від часу напружено прислухаючись до плину ночі.

На світанку чатових на щоглах змінили.

— Ви його бачите? — спитав Ахаб, щойно розвиднилося.

— Нічого не бачимо, сер.

— Усіх нагору і поставити вітрила! Він іде швидше, ніж я гадав. Брамселі! Так, не треба було спускати їх на ніч. Та байдуже — тепер, після спочинку, ми його наздоженемо.

Слід сказати, що таке настійне переслідування одного кита, що триває день, ніч і ще один день, не може вважатися чимось надзвичайним. Адже майстерне вміння, породжена досвідом передбачливість і несхитна впевненість природних нентакетських геніїв мореплавства є такими, що інколи їм буває досить лише поглянути на кита, щоб точно передбачити і напрям, у якому він буде пливти протягом певного часу, навіть коли зникне з очей, і ймовірну швидкість його руху. У таких випадках, подібно до лоцмана, що орієнтується за певною точкою у своєму полі зору, перш ніж вийти у відкрите море і віддалитися від берега, на який він потім триматиме курс трохи нижче, — подібно до цього лоцмана, який стоїть біля компаса і визначає точне положення цієї видимої точки, щоб потім впевнено знайти невидимий мис — мету свого плавання; подібно до нього діє китобій біля свого компаса, бо після кількох годин денної гонитви і пильного спостереження, коли стемніє і кит стане недосяжним для людського зору, майбутній шлях цього величного створіння в темряві є таким само ясним для проникливого погляду моряка, як лінія берега для досвідченого лоцмана. Тому в очах вправного мисливця навіть швидкоплинний слід на воді, що ввійшов у приказку завдяки своїй недовговічності, є таким само надійним, як тверда земля. І як поява могутнього чавунного Левіафана сучасних залізниць стала такою звичною в кожній деталі, що люди з годинником у руках вираховують його швидкість, мов лікарі — пульс дитини, і впевнено кажуть, що певний поїзд прибуде в певне місце в певний час, — так само і мужні нентакетці вираховують шлях Левіафана морських глибин залежно від того, як він пливе, і кажуть, що за певний час цей кит пройде певну кількість миль і опиниться під певним градусом широти й довготи. Але для того щоб подібна проникливість зрештою прислужилася успіху, моряк має заручитися підтримкою вітру й течії, бо навіщо кораблю знати, що він перебуває рівно за дев'яносто три ліги від свого порту, коли він лежить у штилі чи у дрейфі? Ось чому китобійне ремесло має стільки своїх тонкощів.

Корабель невпинно мчав уперед, лишаючи за собою на хвилях глибоку борозну, — так гарматне ядро, не влучивши у ціль, наче плугом ралить рівне поле.

— Клянуся сіллю та клоччям! — вигукнув Стабб. — Цей біг палуби кидається в ноги, аж у саме серце заходить! Ми з кораблем обоє хоробрі хлопці! Ха, ха! Ану, підніміть мене та киньте спиною у море, бо, клянуся мореним дубом, мій хребет — це кіль. Ха, ха! Ми обоє ходимо без пилу та шуму!