Герман Мелвіл - Мобі Дік, або Білий кит

— Я вас не зовсім розумію; що це ви таке кажете?

— Так, так, навколо мису Доброї Надії лежить найкоротший шлях у Нентакет, — раптом мовив Старбак сам до себе, наче не чуючи питання Стабба. — Цей шторм, що лютує над нами зараз, міг би стати нам попутним вітром і мчати нас додому. Там, з навітряного боку, пітьма Страшного суду; а з підвітру, за нами, світло — і це не блискавки.

У цю мить, коли між спалахами блискавок панувала непроглядна темрява, біля нього прозвучав чийсь голос, і останні слова заглушив вибух грому.

— Хто тут?

— Старий Громовержець! — відповів Ахаб, навпомацки пробираючись до свого отвору в палубі, і раптом ламані списи вогню розітнули темряву, вказуючи йому шлях.

На суші на дзвіницях установлюють громовідводи, щоб спрямовувати вбивчі розряди в землю; так і на морі більшість кораблів також мають на щоглах щось на кшталт громовідводів, які спрямовують струм у воду. Проте їхні кінці повинні сягати на велику глибину, щоб не доторкатися до корпусу корабля, а постійно перебуваючи у воді, вони можуть завдати чимало клопоту, не кажучи вже про те, що заплутуються у снастях і взагалі сповільнюють хід корабля; з усіх цих причин нижні кінці громовідводів не завжди спускають за борт, їх роблять у вигляді довгих легких ланок, які в разі потреби можна витягти нагору чи спустити у воду.

— Громовідводи! — гукнув до матросів Старбак, схаменувшись, коли сліпучі блискавки прорізали морок вогненними стрілами, вказуючи Ахабу шлях до його поста. — Вони за бортом? Викинути їх, та мерщій!

— Стривайте! — вигукнув Ахаб. — Будемо грати чесно, хоч ми й слабші. Я б наказав поставити громовідводи на Гімалаях і Андах, щоб уберегти світ від загибелі; та мені привілеї не потрібні! Облиште їх, сер!

— Погляньте на щогли! — заволав Старбак. — Вогні святого Ельма!

Всі ноки рей були всипані блідими вогнями, і три високі щогли, на верхівках яких над трійчастими громовідводами світилося по три язики білого полум'я, безгучно палали в повітрі, що тхнуло сіркою, наче три велетенські воскові свічки перед олтарем.

— Чорт з ним, із човном, потоне — туди й дорога! — закричав у цю мить Стабб, якому бортом його власного вельбота, піднятого хвилею, придавило руку, коли він намагався просунути під дно ще один канат. — Пішов він до біса… — Та цієї миті він спіткнувся, голова в нього мотнулася назад, і він побачив білий вогонь. І вже зовсім іншим тоном промовив: — Святий Ельме, помилуй нас!

Для моряка лихослів'я — то його звичайна мова; моряки лаються і в штиль, і в шторм, вони сиплють прокльонами навіть на бом-брам-реї, звідки щомиті можуть зірватися в морську безодню; та хоч скільки я плавав морями, а втім ніколи не чув лайки, якщо Господь простягне до корабля свою вогненну руку, якщо його «мене, мене, текел, упарсін» спалахнуть на снастях між вантами.

Поки вгорі палало це біле полум'я, на палубі не було чутно ані слова; нажахані матроси з'юрмилися на баку, і очі в усіх світилися відблисками мерехтливого сяйва, мов далекі сузір'я. У цьому химерному світлі кремезне тіло чорношкірого Деггу, що здавалося втроє більшим, ніж насправді, здіймалося над усіма, наче грозова хмара, з якої тільки-но вдарив грім. Тештіго шкірив зуби, оголивши свої білі акулячі різці, і вони дивно блищали, немовби їх теж усипали вогні святого Ельма; і татуювання на тілі Квіквега в цьому потойбічному світлі теж горіло, мов сині вогненні письмена Сатани.

Та ось бліде світло на щоглах згасло, і знову морок огорнув «Пеквод» і всіх, хто стояв на палубі. Минуло кілька хвилин. Старбак, пробираючись на ніс, налетів на когось у темряві. Це був Стабб.

— А тепер що скажеш, чоловіче? Я чув твої слова; тепер ти начебто заспівав іншої?

— Атож. Я сказав: «Святий Ельме, помилуй нас»; і сподіваюся, таки помилує. Та хіба він милує тільки плаксиві мармизи? Чи сміх йому не до душі? Бачите, містере Старбак… аж ні, тут надто темно, щоб бачити. Ну, тоді слухайте: я так собі думаю, вогні на щоглах — це на добре; адже щогли заходять у трюм, якому судилося бути напханим по зав'язку спермацетовим лоєм, і тоді спермацет піде вгору по щоглах, наче соки в дереві. Еге ж, наші три щогли будуть як три спермацетові свічки — це віщує успіх!

Цієї миті Старбак побачив обличчя Стабба, що повільно проступало з темряви. Поглянувши вгору, він вигукнув: «Дивіться, дивіться!» — бо високі загострені язики блідого полум'я знову тріпотіли на щоглах і сяяли ще більш зловісно.

— Святий Ельме, помилуй нас, — знову промовив Стабб.