Герман Мелвіл - Мобі Дік, або Білий кит

Нараз прокинувшись, Ахаб поглянув в обличчя парса, що сидів упритул до нього. Тісно оточені кільцем нічного мороку, вони здавалися останніми людьми в затопленому світі.

— Мені знову снилося те саме, — мовив він.

— Катафалк? Чи я не казав тобі, старий, що в тебе не буде ні катафалка, ні труни?

— А хіба бувають катафалки у тих, хто помирає в морі?

— Але ж я казав, старий, що перед тим як померти в цьому плаванні, ти мусиш побачити на морі два катафалки: один — зроблений нелюдськими руками; а видиму частину другого зроблено з американської деревини.

— Отак! Це ж просто диво, парсе, — катафалк у всій красі пливе по морю, у супроводі хвиль-жалобниць! Ха! Таке ми не скоро побачимо.

— Хочеш вір, хочеш ні, але ти не помреш, старий, поки його не побачиш.

— А що там сказано про тебе, парсе?

— У твою останню хвилину я йтиму попереду твоїм лоцманом.

— І коли ти отак підеш попереду — якщо це колись станеться, — тоді, перш ніж я зможу піти за тобою, ти знову повинен будеш з'явитися мені, як проводир? Так? Ну, якби я вірив цьому, мій лоцмане! Я б побачив у цьому подвійну запоруку того, що вб'ю Мобі Діка й переживу його.

— Ось маєш іще одну запоруку, старий, — мовив парс, і його очі зблиснули, наче світлячки в темряві. — Тільки конопляна мотузка може тебе вбити.

— Зашморг, ти хочеш сказати. Тоді я безсмертний і на суші, і на морі! — глузливо засміявся Ахаб. — Безсмертний на суші і на морі!

Потім вони знову замовкли. Підійшов сірий світанок, веслярі, які спали на дні човна, повставали, і ще до полудня вбитого кита доправили на борт «Пекводу».

Промисловий сезон на екваторі наближався; і щоразу, коли Ахаб виходив із каюти і піднімав голову, стерновий починав завзято крутити стерно, матроси мерщій кидалися до фалів і стояли там, утупивши погляди в прибитий дублон, з нетерпінням чекаючи команди взяти курс на екватор. І ця команда нарешті пролунала. Наближався полудень; Ахаб сидів на носі свого високо підвішеного вельбота і, як завжди, мав намір почати спостереження за сонцем, щоб визначити його висоту.

Літні дні в японських водах — наче струмені осяйного світла. Сліпуче сонце здається вогненним фокусом величезного збільшувального скла — слюдянистого океану. Небо блищить, мов лаковане; на ньому ані хмаринки; обрій мигтить; і це оголене, нестерпне сяяння — мов сліпучий полиск Господнього престолу. На щастя, у квадранті Ахаба були кольорові скельця, щоб дивитися крізь них на сонячне полум'я. Так він сидів кілька хвилин, розхитуючись у такт з кораблем і тримаючи перед очима свій астрологічний інструмент, в очікуванні тієї єдиної миті, коли сонце посяде своє єдине місце на меридіані. А поки вся його увага була спрямована на це заняття, на палубі під ним стояв на колінах парс і, як капітан, звернувши обличчя вгору, дивився на те саме сонце, тільки його очі були напівзаплющені, і дике лице здавалося безпристрасним, мов земля. Нарешті всі необхідні спостереження були завершені; і Ахаб, креслячи олівцем по своїй кістяній нозі, невдовзі точно визначив широту, на якій перебував. Потім, трохи помовчавши, він знову позирнув на сонце і стиха мовив:

— Ти — маяк! Високий, могутній лоцман! Ти кажеш мені правду про те, де я перебуваю, та чи можеш ти бодай натякнути, де я буду завтра? Чи сповістити мене, де зараз перебуває інше створіння — не я? Де Мобі Дік? Цієї миті ти, може, дивишся на нього. Мої очі зорять у твоє око, що бачить його навіть зараз; у те око, що бачить незнані предмети з твоєї, недосяжної сторони, сонце!

Потім він поглянув на свій квадрант і, перебираючи пальцями його численні кабалістичні приладдя, знову задумано мовив:

— Дурна забавка! Дитяча забавка гордовитих адміралів, комодорів і капітанів; світ пишається тобою, твоєю премудрістю і силою; та що ж ти, зрештою, можеш удіяти? Хіба що показати ту жалюгідну, мізерну точку в цьому широкому світі, де перебуваєш ти і рука, що тебе тримає. От і все! І більш нічого. Ти не можеш сказати, де буде завтра опівдні оця краплина води чи порошинка; і ти смієш у своєму безсиллі зневажати сонце! Наука! Будь проклята, безглузда забавко; і будь прокляте все, що звертає людський погляд до цього неба, чиє нестерпне сяйво тільки палить, як мої старі очі зараз опалив твій вогонь, сонце! До обрію звернені від природи очі людини, а не вгору. Бог не судив їй споглядати небесну царину. Будь проклятий, квадранте! — І він жбурнув його на палубу. — Я більш не звірятиму по тобі мій земний шлях; корабельний компас і лаг — вони поведуть мене і вкажуть мені моє місце в морі. Отак, — додав він, спускаючись на палубу, — отак, я розтопчу тебе, жалюгідна іграшко, що боязко вказує вгору; я розтрощу тебе!