Герман Мелвіл - Мобі Дік, або Білий кит

— Ні, ні, води не треба; я хочу дати йому справжнього гарту — на смерть. Агов, там, нагорі! Тештіго, Квіквегу, Деггу! Що скажете, язичники? Чи ви згодні дати мені стільки крові, щоб вона вкрила це лезо? — І він здійняв гарпун високо вгору. Три темні голови кивнули: так. Три надрізи було зроблено на язичницькій плоті, і так було загартовано гарпун для Білого Кита.

— Ego non baptizo te in nomine patris, sed in nomine diaboli! [353]— люто вигукнув Ахаб, коли убивче залізо із шипінням всотало свою хрещальну кров.

Ахаб оглянув усі запасні древка, що зберігалися в трюмі, і вибрав серед них одне — з американської ліщини, ще не очищене від кори. Його вставили в залізний розтруб. Потім розмотали бухту нового троса, відрізали сажнів десять і туго натягнули на кабестані. Ахаб наступив на трос ногою, і він загудів, як струна. Тоді, низько схилившись і перевіривши, чи немає в канаті вузлів чи потовщень, Ахаб вигукнув:

— Добре! Можна кріпити руків'я.

Трос розплели з одного кінця, вільні волокна скрутили і застромили в розтруб гарпуна; потім туди щільно прилаштували древко; вільний кінець міцно закріпили, туго повивши штертом. Тепер, коли все було зроблено, дерево, залізо і мотуззя — три парки — об'єдналися в неподільне ціле, Ахаб похмуро рушив геть, забравши свою зброю; а удари його кістяної ноги і удари ліщинового дерева відлунювали в палубі. Та не встиг він зайти до своєї каюти, як позаду нього почувся тихий, чудний, трохи глумливий і водночас жалісний звук. О Піп! Твій журливий сміх, твій бездумний, проте тривожний погляд — усі твої дивні гримаси багатозначно сплелися з гіркою долею цього приреченого корабля і глумилися з нього!

Заглиблюючись у саме серце японської промислової зони, «Пеквод» невдовзі віддався полюванню. Бувало, що в тиху прохолодну погоду матроси не виходили з вельботів по дванадцять, п'ятнадцять, вісімнадцять, а то й двадцять годин поспіль; вони то веслували як навіжені, то йшли під вітрилами в гонитві за китом, то сиділи цілу годину в короткому і такому жаданому перепочинку, чекаючи, поки він спливе нагору; та здобич була мізерна.

У такі години, коли сидиш під ласкавим сонцем і цілий день гойдаєшся на повільних, невисоких хвилях; коли сидиш у своєму вельботі, легкому, мов берестовий човник, у приязній бесіді з хвилями, які, наче кошенята біля вогнища, муркочуть і труться об борти; у такі години тебе огортає дрімотний спокій, і, милуючись спокійною красою блискучої шкури океану, ти забуваєш про тигряче серце, що б'ється під нею, і не хочеться згадувати, що в цій м'якій лапі ховаються безжальні пазурі.

У такі години мандрівник у вельботі плекає якесь тепле, синівське почуття до моря, схоже на любов до рідної землі; море для нього — мов безмежна квітуча рівнина, і корабель, що пливе вдалині, так що ледь видно його щогли, наче пропливає не серед високих хвиль, а серед пагорбів прерії; так коні переселенців на Далекому Заході втопають у зеленій повені по самі вуха, вистромлені з трави.

Вузькі потаємні долини, блакитні, м'які схили пагорбів; коли гомінка тиша панує над ними, ти ладний заприсягтися, що бачиш потомлених дітлахів, які, набігавшись досхочу, сплять на галявинах, і навколо сяє веселий травень, і от-от розцвітуть лісові квіти. І все це зливається з відчуттям таїни у твоїй душі, і вигадка поєднується з дійсністю, і вони, зливаючись, стають одним цілим.

Не можна сказати, що ці заспокійливі картини не впливали на Ахаба, бодай тимчасово. Та якщо ці таємничі золоті ключі відчиняли двері до його потаємних скарбниць, один його подих змушував їх розсипатися в прах.

О зелені долини! О вічна весно неозорих краєвидів душі! Тут — хоча згубний суховій земного життя вже спалив вас дотла, — тільки тут людина ще може бавитися та вибрикувати, наче прудке лоша-одноліток у конюшині рано-вранці, і якоїсь миті відчувати на своєму тілі холодну росу безсмертного життя. Якби ж, о Господи, ці блаженні хвилини спочинку могли тривати вічно! Та плутане, оманливе плетиво-життя біжить плином по основі; прямо — штилі, поперек — шторми; на кожен штиль припадає шторм. У цьому житті немає прямого, безповоротного розвитку; ми ступаємо не твердими сходинками, щоб зупинитися біля останньої, — від малечої несвідомості, крізь бездумну віру дитинства, крізь сумнів підлітка (спільна доля), скептицизм, а потім і крізь зневіру, до спокою зрілості, що виражений у слові «якщо». Ні, зійшовши на одну сходинку, ми знову та знов ідемо по колу; і завжди лишаємось одночасно і немовлятами, і дітьми, і підлітками, і чоловіками з вічним «якщо». Де наш останній причал, до якого ми пристанемо навіки? У якому небесному ефірі пливе цей світ, від якого ніколи не втомляться і найбільш утомлені? Де ховається батько знайди? Наші душі — мов сироти, чиї нехрещені матері померли при пологах; таємниця нашого батьківства лежить у могилі, і ми мусимо зійти туди, щоб її пізнати.