Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

Справді, в особистому листі президент республіки писав те саме, що вже сказав Литвинек. Дизма поволі склав лист. Обличчя в нього було стурбоване.

— Пан президент не сумнівається, — вів далі Литвинек, — що ви не відмовите йому, тим паче нині, в період глибоких політичних ускладнень і гострої економічної кризи, коли треба рятувати країну від дальшого занепаду. Це важке і велике завдання. Пан президент певен, що саме ви, людина, якій вірить не тільки він, але й уся громадськість, успішно впорається з ним, що ваші знання, досвід і високий авторитет будуть запорукою того, що ви створите міцний уряд і піднесете добробут країни, яка з таким нетерпінням дожидає сильної людини. Дозвольте мені висловити і свою скромну впевненість, що тільки ви, пане Дизма, спроможні це зробити.

Директор низько вклонився і замовк. Ефект був надзвичайний.

Литвинек уперше виконував таку почесну місію і, намагаючись викликати якнайглибше враження, добився свого.

Усі присутні були схвильовані. Адже при них кермо державного корабля переходило до рук безперечно великої людини.

Ніна, бліда як папір, судорожно вчепилася за стілець. У Вареди був такий вигляд, ніби полковник от-от мав заплакати. Кшепицький стояв, піднявши голову, і гордо поглядав на присутніх. Із-за його спини дивилися витріщені од небувалого подиву великі голубі очі Жоржа Понімірського.

Ніхто не наважувався сісти.

Першим поворухнувся воєвода Шеймон. Він підійшов до Никодима і, низько схиливши голову, потис йому руку.

— Прийміть, пане прем’єр, мої щирі, сердечні побажання, але не поздоровлення, бо в цю історичну хвилину поздоровляти треба нас, громадян і вірних слуг батьківщини.

Приклад воєводи підхопили всі гості. Никодим мовчки подавав їм руку, а сам був насуплений.

Ясно уявляв собі розміри тієї честі, яка йому випала. Він, Никодим Дизма, мізерний урядовець із Лискова, тепер міг би тримати в своїх руках долю великої держави, їздити власним поїздом, бути на устах у людей всієї країни, ба, навіть усього світу!

Але… але… навіщо, власне, це йому?

Знову нервове, повне всіляких підступів життя у Варшаві, знову обережність і пильність при кожному слові…

Але ж влада, велика влада більш як над тридцятьма мільйонами чоловік! Є тисячі людей, які віддали б життя тільки за те, щоб один — єдиний день мати таку владу і цей титул, титул голови ради міністрів!.. Кабінет прем’єра Дизми… Уряд Никодима Дизми… Військо перед ним виструнчується, військові кораблі салютують залпами. Те, що він скаже, надрукують газети всього світу… Влада, слава…

— Чекаю на вашу ласкаву відповідь, пане прем’єре, — обізвався Литвинек.

Никодим отямився і повів оком навколо. Всі втупилися в нього. Він кашлянув і підвівся з крісла.

— Дайте, будь ласка, мені півгодини на роздум, — сказав глухо. — Пане Кшепицький, ходімо зі мною.

Никодим попрямував до кабінету. Кшепицький увійшов за ним і щільно зачинив двері.

— Не знаю, що робити? — почав Дизма.

— Як це не знаєте, пане президенте? Справа ясна! Така честь, така влада!

— Ну звичайно. А з другого боку, розумієте, це дуже відповідальна посада. Не якийсь там банк, а вся держава.

— Ну то й що?

— А те, що можу не впоратися.

— Впораєтесь, пане президенте.

Никодим цмокнув, показуючи сумнів.

— Тепер? Стільки тих криз, дедалі стає важче…

— Вимудруєте що-небудь, пане президенте, я за це не боюсь. Чого-чого, а щасливих помислів у вас досить. І тільки уявіть собі: ви берете в свої руки владу, народ задоволений, одразу ж підноситься громадський дух; ви робите кілька ефектних ходів… А коли до того ще буде кон’юнктура!..

— А якщо по буде?.. Е-с, пане, тоді я оскандалюсь та й годі.

— Ну й велике діло! Тоді все звернуть на погану кон’юнктуру і світову кризу. Хіба мало кабінетів розвалювалось?

У двері постукали. Заглянула Ніна.

— Я тобі не заважатиму? — спитала несміливо.

— Ні, чого ж, заходь.

— Ви тільки уявіть собі, пані, — сказав Кшепицький, заламуючи руки, — пан президент ще й вагається!

— Розумієш, Ніночко, це не така проста річ. А по-друге, мені добре й тут, у Коборові.

Ніна засяяла.

— Коханий! Який ти добрий до мене! Але я не така егоїстка, Ніку, щоб намагалася тебе затримати, коли це буде на шкоду батьківщині. Роби так, як вважаєш за краще, проте я гадаю, що ти повинен рятувати країну.

— Так гадаєш?

— Ти сам найкраще знаєш, у чому твій обов’язок. Тільки, боронь боже, не вини мене в снобізмі. Запевняю, мені лучче бути з тобою тут, аніж називатися панею прем’єршою. Та як подумаю, що з любові до мене ти залишиш державу без свого керівництва — на серці мені стає вельми тривожно…