Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

В Коборові широко обговорювали цю кандидатуру, яка, треба визнати, ні в кого не викликала поважних застережень.

Тільки під час вечері розгорнулася дискусія з приводу сумнівів барона щодо кольорів тіла на згаданій картині.

— Ніку, — спитала Ніна, — а як ти гадаєш, хто тепер повинен стати прем’єром?

— Хіба я знаю…

— А все-таки?..

— Гм… Якщо не Трочинський, то, може, Яшунський?

Полковник Вареда, що вже був трохи напідпитку, стукнув чаркою об стіл.

— Ні, Никодиме! Знаєш, хто повинен стати прем’єром?

— Хто?

— Ти.

Залягло мовчання. Всі витріщилися на Дизму. Той зморщив лоба і, певен, що Вареда глузує з нього, нехотя буркнув:

— Хильнув ти, Вацеку. Перестань.

Ніна підвелася, даючи тим самим знак перейти в залу. Серед загального гамору не чути було, як виправдувався полковник.

— Давайте покатаємось на озері, — вигукнула одна з дам. — Так гарно світить місяць!

Всі охоче згодилися.

Доправди, прогулянка була надзвичайно приємна. Озеро лежало нерухоме, як плита агату, геть засіяне самоцвітами зірок, а серед них сяяв місяць, мов великий діамант, у якому, за підрахунками воєводи Шеймона, було щонайменше п’ятсот каратів.

Коли човни, тихенько хлюпаючи веслами, відпливали од берега, хтось затягнув пісню.

— Яка шкода, — зітхнув Никодим, — що в мене тут немає мандоліни.

— Ви граєте на мандоліні? — здивувалася панна Чарська.

— Граю. І дуже люблю грати в місячну ніч, на човні. Тоді приходить натхнення. Ніч… місяць… горизонтом пахне…

Всі зареготали, а повітовий Цішко вигукнув:

— Пан президент навіть з нашого невинного співу глузує.

— Ах, добродію, — знизала плечима пані Пшеленська, — чи до того панові президентові!

— Розумію, — боронився повітовий. — Я ж читав, що Хлібний банк закривають. Такий банк! Творцеві такої справи прикро дивитися, як вона занепадає… Правда ж, пане президенте?

— А хіба ні? — питанням відповів Дизма.

— Подумати тільки, — вів далі повітовий, — завжди і скрізь найважливіше не те, як щось робиться, а те, хто це робить. Поки пан президент керував банком, усе було добре.

— Може, ще поправиться, — втрутився Дизма.

— Е-е! — махнув рукою повітовий. — Лише кілька місяців — і банк лопнув. Людина — ось що головне, тільки людина!

— Свята правда, — переконано ствердила пані Пшеленська.

— Агов, Никодиме! — гукнув з іншого човна Понімірський. — Може, заспіваємо оксфордську пісню веслярів? Га?

— Та в мене ж немає голосу, — люто відборонявся Дизма.

— Є, є! — кричав задоволений своїм жартом Жорж. — Хіба ти забув, як ми горлали на Темзі? Лорд Келедін оф Ньюдон казав, що ти співаєш, наче…

Не докінчив. Никодим махнув веслом, і рясні бризки полетіли на Понімірського та його супутників.

— Вибачайте, панове, — перепрошував Дизма, — але йому допомагає тільки холодна вода.

Човни вже підпливали до берега. За кілька хвилин усі йшли алеєю.

Коло палацу стояв якийсь автомобіль, укритий густою курявою.

Шофер, піднявши капот, длубався в моторі.

— Хто це приїхав? — запитав Дизма.

— Пан директор Литвинек.

— Литвинек? — Никодим підвів брови.

Колись на офіційному прийомі в Замку він справді познайомився з доктором Литвинеком, який виконував обов’язки директора секретаріату президента країни, але це знайомство було не настільки близьке, щоб Литвинек міг просто отак собі взяти та й приїхати в Коборів.

Надійшли всі гості.

У вестибюлі Кшепицький розмовляв з високим, сивуватим брюнетом. Коли Дизма зайшов, обидва вони встали. Привіталися.

— Як же там, директоре, справи з урядовою кризою? — знехотя поцікавився Никодим.

— Саме в цій справі я мав честь приїхати до вас, — уклонився доктор Литвинек.

— Як — у цій справі?

Усі напружено чекали відповіді.

Литвинек дістав із портфеля конверт і після невеличкої паузи урочисто мовив:

— Вельмишановний пане Дизма! Я приїхав сюди за дорученням пана президента республіки, щоб від його імені просити вас узяти на себе місію формування нового уряду. Ось особистий лист президента.

У витягнутій руці він тримав конверт.

Никодим зашарівся і роззявив рота:

— Тобто, як це?..

Доктор Литвинек, задоволений з того враження, яке він справив, усміхнувся:

— Пан президент республіки сподівається, що ви згодитеся сформувати новий кабінет і особисто стати на чолі його.

Дизма невпевнено взяв конверт і витяг звідти аркуш паперу. Руки в нього тремтіли. Читав, а літери плигали перед очима.