Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

Нарешті показалися женці; вони йшли, співаючи білоруську обжинкову пісню без слів. І в тій суворій мелодії, яка лунала різко і невправно, в тужливому «а-а-а» не було радості од закінчення жнив, пісня скидалася на якийсь дикий бойовий клич. Ніна завжди замислювалась над цією тривожною мелодією, яка, напевно, пережила вже тисячу років. Не знала чому, проте була певна, що так співали колись індіани.

Женці підходили ближче й ближче. Попереду виступала висока дебела бедраста дівка; її пишні груди випиналися під вишитою сорочкою з сирового полотна. З-під короткої червоної спідниці видніли товсті, але гарні литки і босі ступні, тоді як інші дівчата були в шовкових панчохах і лакованих черевичках на французьких підборах. Перша жниця, певно, була багато бідніша од своїх подруг. У руці вона несла великий вінок із жита.

Барон Рельф, що стояв рядом з Понімірським, узяв того під руку і стиха мовив:

— Що за рідкісний екземпляр! Суща Помона! [36] Помона — у стародавніх римлян — богиня плодючості. Людська самиця чудової крові. Уявляю собі, які в неї м’язи живота і стегон! На цих землях, де селянство з погляду євгеніки [37] Євгеніка (від грецьк. eugenes — породистий) — реакційна, буржуазна лженаука «про поліпшення людської породи», що намагається біологічно обгрунтувати панування експлуататорських класів і національну нерівність. справляє просто фатальне враження, я, графе, не сподівався побачити такий чудовий екземпляр. Зрештою, вони всі гарні. Хай йому чорт, у них відчувається навіть раса! Непояснимо!

Жорж вставив монокль в око і зневажливо глипнув на Рельфа.

— Чому ж, цілком пояснимо, бароне. Коборів належить Понімірським уже п’ятсот років, а, наскільки я знаю, жоден з моїх вельмишановних предків не відмовлявся просвіщати народ в особі його прекрасної половини.

— Розумію, розумію, — покивав головою барон. — А чернь і досі твердить, що ми, аристократи, поліпшуємо тільки породи коней та рогатої худоби. Досить глянути на цих сільських дівчат — одразу ж видно, що й у цій галузі ми робимо найбільше.

— Вибачте, — перехопив Понімірський, — хто це — ми?

— Ну, аристократія.

— В такому разі ми не зрозуміли один одного. Я казав про рід Понімірських, про стару аристократію.

Він сховав монокль до кишені і одвернувся від барона, який спік доброго рака.

Після традиційних приспівок почалися танці і пиятика. Вечір був холодний, дами скаржилися, що вони мерзнуть, отож гості з тераси перейшли до палацу. Зостався лише Дизма, він не так з обов’язку, як собі на втіху, завзято гопцював з дівчатами, а найбільше — з першою жницею. Потім, не звертаючи уваги на похмурий вигляд її нареченого — плечистого робітника з тартака, узяв її під руку і повів до парку.

Дівка не опиралася панові дідичеві. А наречений, побачивши це, геть упився.

Барон Рельф, повертаючись із парку, де він гуляв, щоб охолонути від злості на того ідіота Понімірського, мимоволі став свідком певної сцени, яка навіяла йому такі міркування:

«Отже, я мав рацію: не тільки стара, але й нова аристократія дбає про поліпшення породи селянства».

На сході вже сіріло небо.

Новина прийшла перед самісіньким обідом і викликала загальне збудження.

Кабінет міністрів подав у відставку, і відставку прийнято.

Уляницький одержав телеграму — йому треба було негайно їхати до Варшави.

Зміна уряду — це питання, яке безпосередньо стосувалося більшості коборівських гостей. Не один із них міг втратити свою посаду. Отож усі тільки й балакали що про демісію, а Уляницький ходив по вестибюлю і лаявся.

Пані Яшунська виїхала навіть не пообідавши.

Воєвода Шеймон телефоном розмовляв із своїми підлеглими і велів одразу ж, як тільки з Варшави надійдуть новини, інформувати його про всі деталі урядової кризи.

Увечері прибули газети. Вони були переповнені повідомленнями, політичними чутками, безліччю суперечливих гороскопів і передбачень, а також оцінок становища. В одному думка всіх газет збігалася: уряд мусив піти в відставку, бо не зміг подолати економічної кризи, отож новий кабінет повинен бути виключно сильний і керувати ним має людина з неабияким авторитетом.

Серед можливих кандидатів на пост прем’єра, що їх називала преса, був генерал Трочинський. Як управляючий державними лікарняними касами і делегат міжнародного конгресу з питань культури та мистецтва, він уже зажив популярності і зміцнив її, видавши брошуру під назвою: «Стратегічні помилки Наполеона І, Олександра Македонського та інших». Попередня його праця — «Геть комунізм!», а також куплена національним музеєм картина олійними фарбами — автопортрет самого генерала, зображеного в ту мить, коли він хвацьким ударом списа пронизує ягуара, давно вже здобули йому загальне визнання.