Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або

— Доктор Роберт Стадлер, — промовив голос із комутатора на її столі.

Він увійшов, усміхаючись; усмішка, здавалось, увиразнювала його слова:

— Міс Таґґарт, чи можете ви повірити, як я безмежно радий знову вас бачити?

Вона не всміхнулася: відповідала серйозно та ввічливо:

— Дуже приємно, що ви прийшли сюди.

Вона вклонилась, її струнка постать напружено завмерла, якщо не зважати на офіційний порух голови.

— А якщо я зізнаюся, що чекав лише на переконливий привід сюди прийти? Чи це вас вразить?

— Постараюся не зловживати вашою люб’язністю, — штивно промовила вона. — Прошу сідати, докторе Стадлер.

Він радісно роззирнувся:

— Ніколи не випадало бачити офісу виконавчого директора залізниці. Не знав, що це таке… таке імпозантне місце. Це характеризує стиль вашої роботи?

— Докторе Стадлер, справа, про яку я хочу порадитися, не надто відповідає вашим зацікавленням. Можливо, це дивно, що я до вас звертаюся. Дозвольте, будь ласка, пояснити.

— Те, що ви побажали до мене звернутися — цілком достатній мотив. Якщо можу вам чимось прислужитися, будь-чим… Навіть не знаю, чи зараз щось може втішити мене дужче.

Його усмішка вабила — то була емоція земної людини, спрямована не вуалювати слова, а увиразнювати сміливість висловлювати щирі почуття.

— Моя проблема стосується технології, — сказала Даґні з чистою, безбарвною інтонацією молодого механіка, що обговорює складне завдання. — Я цілком усвідомлюю вашу зневагу до цієї царини науки. Не сподіваюся, що ви розв’яжете мою проблему, — ця робота навряд чи належить до ваших інтересів і обов’язків. Хочу лише викласти суть, а потім поставлю два запитання. Я мусила до вас звернутися, бо це стосується розуму певної особи, видатного розуму, а… — рівним тоном проказала вона, намагаючись якнайточніше формулювати, — а ви зараз єдина світла голова у цій царині.

Даґні не зрозуміла, чому її слова так зачепили Стадлера. Вона помітила, як застигло його обличчя, а очі набули раптом серйозного виразу, що здавався нетерплячим і майже благальним. Скромно й просто він запитав (хоча голос його лунав понуро, наче притиснутий вагою якоїсь емоції):

— Міс Таґґарт, яка у вас проблема?

Даґні розповіла про двигун та про місце, де його знайшла, й, оминувши деталі пошуків, сказала, що не вдалося довідатися ім’я винахідника. Простягнула йому фотографії двигуна та залишки рукопису.

Спостерігала, як він читав. Спершу його очі швидко, з фаховою впевненістю пробіглися документом, далі виникла пауза, потім дедалі чіткіше почала проступати напружена увага, заворушилися губи — хтось інший на його місці присвиснув би чи судомно хапонув повітря. Він надовго завмер і відвів погляд; здавалося, що його розум мчить карколомними стежками, намагаючись не втратити жодної думки. Вона бачила, що він прогортав рукопис назад, потім зупинився, знову примусив себе читати, наче його розривало між жадобою продовжувати та охопити всі варіанти, що розкриваються перед його внутрішнім зором. Даґні бачила його мовчазне захоплення, знала, що він забув про її офіс, її існування, геть про все, крім документа; вражена з цієї реакції, пошкодувала, що не може симпатизувати доктору Робертові Стадлеру.

Понад годину тривала мовчанка. Потім він закінчив читати і поглянув на неї.

— Але ж це надзвичайно! — сказав він радісно і зачудовано, ніби повідомляючи несподівані для неї новини.

Вона хотіла б усміхнутися та подарувати йому радість спільного тріумфу, натомість просто кивнула і прохолодно погодилася:

— Так.

— Але ж, міс Таґґарт, це грандіозно!

— Так.

— Ви сказали, це стосується технологій? Це набагато, набагато, набагато більше. Сторінки, де він пише про свій трансформатор… Можете побачити, з чого він виходить. Він дійшов до нової концепції енергії. Він відкинув всі наші старі припущення, згідно з якими його двигун не міг би існувати. Він сформулював власні передумови і розкрив таємницю перетворення статичної енергії на кінетичну. Чи знаєте ви, що це означає? Чи усвідомлюєте, який подвиг чистої, абстрактної науки довелося йому здійснити, перш ніж створити свій двигун?

— Хто? — тихо запитала вона.

— Перепрошую?

— Це перше з двох запитань, які я хотіла вам поставити, докторе Стадлер: чи спадає вам на думку молодий науковець, якого ви могли знати десять років тому, і який був би на таке спроможний?

Стадлер уражено завмер. Він не мав часу, щоб обміркувати це запитання.