У містах Колорадо люди мовчали. Даґні бачила, як вони ходять вулицями, повз свої маленькі аптеки, господарчі та продуктові магазини: так, наче сподівалися, що заклопотаність порятує від роздумів про майбутнє. Вона також ходила тими вулицями, намагаючись не підводити голови, не бачити пластів закіптюженого каменю та деформованої сталі — нафтових полів Ваятта. Їх можна було розгледіти з багатьох містечок; дивлячись уперед, Даґні бачила їх удалечині.
Одна свердловина на гребені пагорба досі горіла. Нікому не вдавалось її загасити. Ідучи вулицями, Даґні помічала вогонь: полум’я судомно звивалося на тлі неба, немов силкуючись вирватися на волю. Вона бачила його вночі з вікна потяга, на відстані сотень чистих, темних кілометрів: крихітний непокірний вогник тріпотів на вітрі.
Люди називали його Ваяттовим Смолоскипом.
Найдовший потяг на «Лінії Джона Ґолта» мав сорок вагонів. Найшвидший їхав зі швидкістю вісімдесят кілометрів на годину. Двигуни доводилося берегти: вони працювали на вугіллі, а термін їхньої експлуатації вже давно минув. Джим діставав пальне для дизелів, що тягнули «Комету», та для кількох трансконтинентальних вантажних потягів. Єдине джерело пального, на яке вона могла розраховувати, і єдиний, з ким могла працювати, був Кен Данаґґер із «Вугілля Данаґґера» у Пенсильванії.
Порожні потяги гриміли через чотири штати, що географічно були прив’язані до горлянки Колорадо. Кілька вагонів, завантажених вівцями, кукурудзою, динями та фермерською занадто урочисто вбраною родиною, яка мала друзів у Вашингтоні. На кожен робочий потяг Джим отримав дотації з Вашингтона — не як перевізник, що має прибутки, а як служба забезпечення «суспільної рівності».
Даґні вкладала всю свою енергію, щоб потяги й далі рухалися ділянками, де вони досі були потрібні, територіями, де тривало виробництво. Але у балансовому звіті «Таґґарт Трансконтиненталь» чеки Джимових дотацій на порожні потяги містили більші показники, ніж прибуток від найкращих вантажних потягів найжвавіших індустріальних відрізків.
Джим хизувався, що останні півроку були найсприятливіші за всю історію Таґґартів. На лискучих сторінках його звіту як прибуток акціонерам значилися гроші, що він їх не заробив — дотації за порожні потяги; і гроші, які йому не належали, — суми, що мали відійти на сплату відсотків та списання Таґґартівських облігацій, боргу, який, з волі Веслі Моуча, йому було дозволено не виплачувати. Він хвалився більшим об’ємом вантажних вагонів, що тягнули Таґґартові локомотиви в Арізоні (Ден Конвей закрив останню лінію «Фенікс — Дюранґо» і пішов у відставку) та у Міннесоті, де Пол Ларкін переправляв колією залізну руду, після чого останні судна на Великих Озерах, що її перевозили, пішли у небуття.
— Ти завжди вважала вміння заробляти гроші важливою чеснотою, — з химерною напівусмішкою звернувся до неї Джим. — Що ж, здається, я в цьому успішніший за тебе.
Ніхто не вдавав, що розуміє ситуацію з замороженими залізничними облігаціями; можливо, тому що всі занадто добре її розуміли. Спершу проступили ознаки паніки серед власників облігацій та небезпечне обурення громадськості. Далі Веслі Моуч видав чергову директиву, в якій ішлося, що люди зможуть «розморозити» свої облігації в разі «нагальної необхідності»: уряд викупить облігації, якщо визнає підставу переконливою. Було три запитання, на які ніхто не відповідав, але яких ніхто і не ставив: що є доказом? Що є необхідністю? Нагальна — для кого?
Тоді стало ознакою поганого тону обговорювати, чому хтось один отримав дозвіл на розмороження його грошей, а іншому відмовили. Якщо хтось запитував: «Чому?», люди відверталися, замурувавши роти. Це просто слід було описувати, а не пояснювати, каталогізувати факти, а не оцінювати їх: кошти містера Сміта розморозили, а містера Джонса — ні; це й усе. І коли містер Джонс наклав на себе руки, люди казали: «Хтозна, якби йому справді аж так потрібні були гроші, уряд дав би йому, але він просто занадто жадібний».
Не варто було розводитися і про людей, що, отримавши відмову, продавали свої облігації за третину вартості людям з переконливими «потребами»: за їхньої участі тридцять три заморожених центи перетворювалися на цілий долар; або про нові професії, що їх опановували світлі, допіру з коледжу, юнаки. Вони називали себе «розморожувачами» і пропонували послуги: «Заповнення анкет із сучасними формулюваннями». Юнаки мали друзів у Вашингтоні.
Читать дальше