Айн Ренд: Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або

— Ні, — насупившись, повільно сказав він. — Ні, нікого не можу пригадати… І це дивно… Бо такий хист неможливо було б не помітити… Хтось привернув би до нього мою увагу… До мене завжди присилають перспективних молодих фізиків. Ви сказали, що знайшли це в дослідницькій лабораторії звичайної комерційної фабрики двигунів?

— Так.

— Дивно. Що він робив у такому місці?

— Створював двигун.

— Саме про це мені і йдеться. Людина з геніальними задатками видатного науковця, яка вирішила стати комерційним винахідником? Як на мене, це обурливо. Йому хотілося зробити двигун, тому він тихо здійснив революцію в енергетиці, досягнув мети — і навіть не подбав, щоб опублікувати свої знахідки, а просто сконструював механізм. Чому він прагнув марнувати свій інтелект на практичні прилади?

— Можливо, тому що йому подобалося жити у цьому світі, — вихопилось у неї.

— Даруйте?

— Ні, я… Вибачте, докторе Стадлер. Я не збиралася обговорювати жодних тем… не дотичних…

Стежачи за власними думками, він проігнорував її слова:

— Чому він не прийшов до мене? Чому не приєднався до важливих наукових кіл, до яких належу я? Якщо йому вистачило розуму на це, то він, безсумнівно, мав достатньо тями, щоб розуміти важливість свого винаходу. Чому він не опублікував доповідь про своє визначення енергії? Я бачу загальний напрямок, яким він рухався, але ж — чорт забирай! — найважливіших сторінок бракує, немає офіційного звіту! Хтось із його оточення стовідсотково мусив бути достатньо обізнаний, щоб оголосити про цю роботу всьому науковому світові. Чому вони цього не зробили? Як вони могли занедбати, просто-таки занехаяти річ такого рівня?

— Це запитання, на які я не можу знайти відповідей.

– І, крім цього, суто з практичного погляду, чому цей двигун покинули в купі сміття? Перший-ліпший телепень-промисловець віддав би усе, щоб заробити на ньому статки. Жодного інтелекту не треба, щоб побачити його комерційну цінність.

Вона вперше всміхнулась усміхом, сповненим гіркоти. І промовчала.

— Думаєте, неможливо виявити винахідника? — запитав він.

— На цей момент — абсолютно неможливо.

— Вважаєте, він досі живий?

— Сподіваюся на це. Але не впевнена.

— Припустімо, я спробую опублікувати про нього оголошення?

— Ні. Не робіть цього.

— Але якби я дав оголошення у наукових виданнях і попросив доктора Ферріса… — він замовк. Їхні погляди блискавично зустрілися. Даґні не сказала нічого, але витримала його погляд. Він відвів очі й холодно та рішуче закінчив речення:

— …попросив доктора Ферріса передати по радіо, що я бажаю його бачити, чи відмовиться він прийти?

— Так, докторе Стадлер, мабуть, він відмовиться.

Він не дивився на Даґні. Вона помітила легке напруження його лицевих м’язів на водночас якомусь млявому обличчі; жінка не могла б пояснити ні того, яке світло вигасало у ньому, ні що саме спонукало її подумати про це вгасання.

Він кинув рукопис на стіл звичним для себе зневажливим жестом:

— Люди, достатньо ділові, щоб продавати свій розум за гроші, повинні володіти знаннями про обставини практичної реальності.

Він дивився на неї дещо виклично, ніби очікуючи різкої відповіді. Проте Даґні відреагувала ще гірше: безсторонньо, ніби істинність чи хибність його обвинувачень її не обходили. Вона ввічливо промовила:

— Друге моє запитання таке: чи погодитеся ви назвати ім’я будь-якого знайомого фізика, який, на ваш погляд, здатен спробувати реконструювати цей двигун.

Він поглянув на неї і тихо засміявся; цей сміх лунав зболено.

— Міс Таґґарт, невже це мучить і вас? Неможливість знайти розумну людину?

— Я спілкувалася з кількома фізиками, яких мені палко рекомендували, і виявила, що вони безнадійні.

Він енергійно потягнувся вперед.

— Міс Таґґарт, — запитав він, — ви розраховували на мене, бо довіряєте цілісності моїх наукових суджень?

У запитанні вчувалося оголене благання.

— Так, — стримано відповіла Даґні. — Я довіряю цілісності ваших наукових суджень.

Чоловік відкинувся назад. Здавалося, внутрішня усмішка знімає напруження з його обличчя.

— Хотів би я вам допомогти, — промовив він, наче звертався до товариша. — Я хотів би вам допомогти з егоїстичних міркувань, тому що, розумієте, серед моїх найбільших проблем — намагання знайти талановиту людину для власного колективу. Талановиту, чорта з два! Та мене б утішила навіть видимість такої перспективи! Але про тих, кого до мене присилають, не можна навіть сказати, що вони мають потенціал вирости бодай у хороших автомеханіків. Не знаю, чи це я старішаю і починаю вимагати забагато, чи це людська раса вироджується, але за часів моєї молодості здавалося, що світ не аж такий позбавлений розуму. Сьогодні, якби ви побачили тих чоловіків, із якими я розмовляв, ви б…