Айн Ренд: Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або

Він різко замовк, наче від раптового спогаду. Певний час мовчав: здавалося, доктор розмірковує над чимось, що добре знає, але не хоче їй розповідати. У цьому Даґні переконалася, коли Стадлер грубо й обурено підсумував (ця інтонація підтверджувала, що він ухиляється від теми):

— Ні, я не знаю людини, яку міг би вам порекомендувати.

— Докторе Стадлер, це все, про що я хотіла у вас запитати, — сказала вона. — Дякую, що присвятили мені свій час.

Якусь мить він сидів мовчки і нерухомо, ніби не міг примусити себе піти.

— Міс Таґґарт, — запитав він, — чи не могли б ви мені показати цей двигун?

Даґні здивовано поглянула на нього:

— Ну, так… Якщо хочете. Але він у підземному сховищі, в тунелях Термінала.

— Я б спустився, якщо ви не проти мене туди повести. У мене немає жодних особливих мотивів. Винятково особиста цікавість. Я хотів побачити його… Ото й усе.

Коли вони стояли у гранітному сховищі над скляним ящиком із купою брухту, доктор повільно і відсторонено зняв капелюха — і Даґні не могла сказати, чи це був звичний жест поваги перед жінкою, яка перебуває з ним в одній кімнаті, чи потреба оголити голову перед труною.

Вони мовчки стояли у світлі єдиної лампи, що, заломлюючись у скляній поверхні, відбивалося на їхніх обличчях. Звіддалік перестукували колеса потяга, і часом здавалося, що котрийсь із раптових та різких поштовхів витягне відповідь із трупа, схованого в скляному ящику.

— Це так дивовижно! — стишено мовив доктор Стадлер. — Дивовижно бачити визначну, нову, грандіозну ідею, що належить не мені!

Вона дивилася на нього, прагнучи повірити, що правильно його зрозуміла. Він говорив щиро і пристрасно, ігноруючи умовності, відкинувши сумніви, чи взагалі припустимо дозволяти їй бути свідком того, як він звіряється у своєму болю, бачачи перед собою жінку, здатну зрозуміти:

— Міс Таґґарт, чи знаєте, яка головна ознака посередності? Неприйняття чужих досягнень. Ці дратівливі лицеміри, які сидять і тремтять, щоб чиясь робота не стала видатнішою за їхню власну, — вони й гадки не мають про самотність, яка виникає, коли ти досягаєш вершини. Самотність без рівних тобі — без людей, розум яких можна поважати, а досягненнями захоплюватися. Зі своїх щурячих нір вони шкірять на тебе зуби, думаючи, що ти дістаєш задоволення, дозволяючи своєму сяйву їх затьмарювати, — тим часом, як ти цілий рік свого життя віддав, намагаючись розгледіти серед них бодай промінчик таланту. Вони заздрять досягненням, а їхня мрія про велич — це світ, у якому кожен із них переконаний, що всі решта — нижчі за них. Вони не знають навіть, що ця мрія — безпомилковий доказ їхньої посередності, тому що світ такого типу був би нестерпний для людини досягнень. Їм невідомо, які почуття виникають, коли навколо — нижчі за тебе. Ненависть? Ні, не ненависть, а нудьга: жахлива, безнадійна, виснажлива нудьга, що паралізує. Хіба важливі похвала та лестощі від людей, яких не поважаєш? Чи доводилося вам коли-небудь тужити за тим, ким можна було б захоплюватися? За тим, на кого можна дивитися не вниз, а вгору?

— Я відчуваю це все своє життя, — сказала вона. Цього вона не могла йому не сказати.

— Знаю, — мовив він, і знеособлена ніжність його голосу відлунювала красою. — Я знав це ще з нашої першої бесіди. Ось чому я сьогодні прийшов…

Він на мить замовк, але Даґні не відгукнулася на його поклик, тому доктор завершив думку з тією ж тихою ніжністю в голосі:

— Ось чому я хотів побачити цей двигун.

— Розумію, — м’яко сказала Даґні. Її інтонація була єдиною формою визнання.

— Міс Таґґарт, — сказав він, опустивши голову і дивлячись на скляний ящик, — я знаю людину, яка може спробувати відновити цей двигун. На мене він би не працював — тому, можливо, це саме той чоловік, який вам потрібен.

Ще не звівши голови і не побачивши захвату в її очах, відкритого погляду, про який він благав, погляду прощення, він зруйнував єдину мить примирення, надавши своєму голосу дешевого сарказму:

— Очевидно, той молодик не бажав працювати на благо суспільства чи задля процвітання науки. Сказав мені, що не працюватиме на урядовій роботі. Припускаю, він хотів вищої платні — такої, яку сподівався отримувати від приватного працедавця.

Стадлер відвернувся, щоб не побачити виразу, який сходив із її обличчя, і не дозволяючи собі зрозуміти його значення.

— Так, — мовила вона сухо, — мабуть, це саме той типаж, який мені потрібен.

— Це молодий фізик із Технологічного інституту в Юті, — стримано пояснив він. — Звати його — Квентін Деніелс. Кілька місяців тому його прислав до мене мій друг. Він прибув на зустріч, але відмовився від запропонованої роботи. Я хотів узяти його у колектив. У нього розум науковця. Не знаю, чи впорається він із вашим двигуном, але, принаймні, може спробувати. Думаю, він і досі в Технологічному інституті. Хоча й не знаю, що він там зараз робить, — Інститут ліквідовано рік тому.