Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

— Що це? — видихнула Даґні, вказуючи на знак.

— О, це особистий жарт Франциско.

— Якого… Франциско? — прошепотіла вона, знаючи відповідь.

— Франциско д’Анконії.

— Він теж тут?

— Прибуде з дня на день.

— Що ви маєте на думці, кажучи про жарт?

— Він подарував цей знак власникові цього місця на річницю. А потім ми всі прийняли його за нашу виняткову емблему. Ідея нам сподобалася.

— Власник цього місця — не ви?

— Я? Ні, — він поглянув додолу, на підніжжя схилу і додав, вказуючи в тому напрямку:

— Власник отам, саме приїхав.

У кінці ґрунтової дороги зупинилася машина. Двоє чоловіків швидко йшли стежкою. Даґні не вдавалося розгледіти їхніх облич. Один із них був тонкий і високий, другий — нижчий і м’язистіший. Вона втратила їх із поля зору десь на поворотах стежки, тим часом незнайомець, і далі несучи Даґні на руках, рушив їм назустріч.

Вона побачила їх за кілька метрів, щойно чоловіки випірнули з-за скелі. Приголомшена несподіваністю колізії, Даґні дивилася на їхні обличчя.

— Чорт би мене вхопив! — не зводячи з неї погляду, мовив м’язистий чоловік. Даґні його не знала.

Сама ж вона дивилася на високу, показну постать його попутника: то був Г’ю Акстон.

Саме він заговорив перший, привітально всміхнувшись і люб’язно їй уклонившись.

— Міс Таґґарт, я вперше помилився. Кажучи вам, що ви ніколи не зможете його знайти, я й припустити не міг, що за нашої наступної зустрічі побачу вас у нього на руках.

— У кого на руках?

— Як у кого — у винахідника двигуна.

Даґні зойкнула і заплющила очі. Цю логічну ниточку вона повинна була усвідомити. За мить вона поглянула на Ґолта. Він усміхався — по-родинному, іронічно, ніби добре знав, що ця мить для неї означає.

— Отримали б ви сповна, якби скрутили собі в’язи! — гаркнув м’язистий чоловік, виявляючи своїм гнівом турботу, майже прихильність. — Таке утнути! І це особа, яку тут з такою охотою готові були прийняти, якби вона постукала у двері!

— Міс Таґґарт, чи можу я представити вам Мідаса Малліґана? — запитав Ґолт.

— Ох, — ослаблено зронила вона і засміялась. Даґні не мала більше сил дивуватися. — Скажіть, я загинула і опинилася в якомусь іншому вимірі?

— Це справді інший вимір, — мовив Ґолт. — Але якщо вже зайшлося про загибель, то чи не видається вам, що все сталося саме навпаки?

— О так, — прошепотіла вона, — так…

І всміхнулась до Малліґана:

— А де у вас вхідні двері?

— Отут, — відповів він, вказуючи собі на чоло.

— Я загубила ключ, — дуже просто мовила Даґні, без жодного обурення. — Я щойно загубила всі ключі.

— Ви їх знайдете. Але що, в біса, ви робили на тому літаку?

— Переслідувала.

— Його? — Малліґан вказав на Ґолта.

— Так.

— Вам пощастило, що ви жива! Ви серйозно поранилися?

— Не думаю.

— Вам доведеться відповісти на кілька запитань, перш ніж вас підрихтують, — він грубо розвернувся, рушивши до машини, а потім знову поглянув на Ґолта. — І що ми тепер робитимемо? Є дещо, чого ми не передбачали: перший штрейкбрехер.

— Перший… що? — перепитала вона.

— Не зважайте, — сказав Малліґан і подивився на Ґолта. — Що робитимемо?

— Це мій клопіт, — відповів Ґолт. — Я за це відповідатиму. А ви візьміть Квентіна Деніелза.

— З ним немає жодних проблем. Його тільки треба ознайомити з місцевістю. Здається, все решту він знає.

— Так. Він довів завдання майже до кінця практично самотужки, — Ґолт зауважив, що вона дивиться на нього вражено, і сказав:

— Є дещо, за що я повинен вам подякувати, міс Таґґарт: ви зробили мені комплімент, обравши за дублера Квентіна Деніелза. Він цілком гідний цієї ролі.

— Де він? — запитала вона. — Ви розкажете мені, що сталося?

— Мідас зустрів нас на посадковому полі, довіз мене додому, а Деніелза забрав із собою. Я збирався приєднатися до них під час сніданку, але побачив ваш літак, що кружляє над пасовищем і от-от впаде. Я виявився найближче до місця пригоди.

— Ми дісталися так швидко, як тільки змогли, — мовив Малліґан. — Я думав, що пілот того літака цілком заслуговує на смерть. Я й мріяти не міг, що там — одна з двох осіб у цілому світі, для яких я зробив би виняток.

— І хто ж інша особа? — запитала Даґні.

— Генк Ріарден.

Вона здригнулася. Ці слова були схожі на далекий поштовх.

Даґні подумала, чому це їй здалось, начебто Ґолт пильно поглянув на неї, і чому побачила в його обличчі якусь раптову зміну — занадто швидку, щоб можна було її означити.

Товариство наблизилося до машини. Це був «гаммонд» з відкидним верхом, одна з найдорожчих моделей, — не найновіший, але чистий і лискучий, старанно доглянутий. Ґолт обережно поклав Даґні на заднє сидіння, притримуючи зігнутою рукою. Іноді вона відчувала гострий біль, але не бажала гаяти на це часу. Вона дивилася на віддалені будинки міста, коли Малліґан натиснув на стартер і машина рушила вперед повз знак долара, золотистий промінь з якого засліпив Даґні й ковзнув її чолом.