Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

Даґні мовчала. Вона зауважила, що запитує про що завгодно, крім нього самого. Так, наче цей чоловік становив єдине ціле, яке вона змогла охопити з першого ж погляду, абсолютом, що не надається до спрощення, аксіомою, яку неможливо пояснити, — наче вона знала про нього геть усе шляхом безпосереднього сприйняття, а далі на неї чекав процес ідентифікації свого знання.

Він ніс її донизу вузькою стежкою, що звивалася до самого дна долини. На навколишніх схилах непорушно і прямо, з чоловічою лаконічністю височіли темні піраміди, схожі на скульптури, яким надали первинної форми; вони дисонували зі складним жіночним мереживом березового листя, що якось аж надмірно деталізовано тріпотіло на сонці.

Сонячне проміння пробивалося крізь крони і занурювалось у його волосся, ковзало їхніми обличчями. Даґні не могла розгледіти, що ж там далі, за поворотом стежки.

Вона й далі роздивлялася чоловікове обличчя. Він дивився на неї вряди-годи. Спершу вона навіть відвела погляд, наче він упіймав її на чомусь забороненому.

Згодом, ніби перейнявши це від нього, вона перестала відводити очі; хоч коли б він на неї глянув — розуміла, що він знає про її почуття і не ховає від неї значення свого погляду.

Даґні відчувала, що мовчазне зізнання цього чоловіка мало ту ж природу, що і його мовчання. Він тримав її не так відсторонено, як чоловік мав би нести поранену жінку. Це були обійми, хоч на них начебто й натяку не було; Даґні відчувала їх лише завдяки певності, що все його тіло мало цілком осмислений контакт із її тілом.

Звук водоспаду вона почула ще до того, як побачила тендітне пасмо, що розсипалося в польоті на ламані стрічки сяйва, спадаючи додолу виступами скелі. Звучання води долинуло до Даґні крізь примарну пульсацію в її свідомості, слабкий ритм, не гучніший за нав’язливий спогад, однак вони проминули водоспад, а внутрішній ритм залишився. Даґні прислухалася до шуму води, проте той інший звук ставав дедалі чіткіший і голосніший, він лунав не у неї всередині, а звідкілясь із гущавини листя. Стежка завернула, і крізь раптовий просвіток Даґні побачила внизу, на виступі скелі, будиночок; на підвіконні відчиненого вікна танцював сонячний зайчик. Тієї ж миті, коли вона зрозуміла, який саме досвід змусив її колись цілком віддатися теперішній миті — а це сталось того вечора, на запилюженому сидінні «Комети», коли Даґні вперше почула тему з «П’ятого концерту» Гейлі, — вона вже знала, що це саме він лунає і зараз, чула, як мелодія відривається від клавіш піаніно чистими, різкими акордами, породженими чиїмось потужним і впевненим доторком.

Вона вистрелила цим запитанням просто йому в обличчя, ніби прагнула підловити:

— Це ж «П’ятий концерт» Річарда Гейлі, правда?

— Так.

— Коли він його написав?

— Чому б вам не запитати про це особисто в нього?

— А він тут?

— Це він грає. Це його будинок.

— Ох!

— Ви зустрінетесь із ним пізніше. Гейлі буде радий з вами поспілкуватися. Він знає, що його записи — єдина музика, яку ви любите слухати вечорами на самоті.

— Звідки він це знає?

— Від мене.

Вираз її обличчя уособлював запитання, яке мало б починатися словами: «Якого біса..?» — але тоді вона побачила його очі й засміялась; її сміх озвучив сенс його погляду.

Не можна зараз ні про що запитувати, подумала Даґні, не можна сумніватися, тільки не тепер, коли музика тріумфально здіймається крізь листя, просочене сонячним світлом, музика звільнення, музика порятунку, виконана саме так, як і належало, у спосіб, якого прагнула її свідомість, приколисана гойданням полиці у потязі під нерівне постукування коліс. Саме таку картину малювали їй ці звуки того вечора: цю долину, це ранкове сонце і… Даґні судомно набрала повітря, тому що стежка знову завернула, і з висоти схилу відкрилася панорама міста, розташованого на дні долини.

Це було не зовсім місто, а лише скупчення будинків, безсистемно розкиданих на самому дні долини і вище, на підніжжі гір, що здіймалися над дахами, оточуючи їх стрімким, непрохідним колом.

Будинки — нові, невеликі — мали лаконічні квадратні обриси; шиби виблискували в широких вікнах. Звіддаля виднілися вищі споруди, легкі кільця диму над якими свідчили, що це промисловий район. Але дещо ближче до Даґні, на тонкій гранітній колоні, що височіла на схилі, трохи нижче рівня її очей, засліплюючи сяйвом та відволікаючи від усього решти, стояв метровий знак долара, вилитий з чистого золота. Він висів у просторі над містом, наче герб, фірмовий знак, маяк, — і ловив сонячні промені, мов якийсь передавач енергії, відсилаючи це осяйне благословення горизонтальними смугами у повітря над дахами.