Михайло Старицький: Червоний диявол

— Про це, пане свате, і не думай! Брату не первина, не раз він мені товар звозив і, Бог дав, жодного разу не попався, ну, а майбутньому тестю щоб не постарався? Ой-ой! І не гадай такого, пане свате! А от якби весілля далеко не відкладати… Бачиш, свате, останній тиждень іде, там і заговини [26] Останній день перед постом, коли можна їсти скоромне. (Прим. пер.) … А вже любить брат Федір Галю твою — слів не знайду. Та й жених у городі не останній, сам, свате, поміркуй.

— Та й Галя ж не в сорочці піде, — війт невдоволено набурмосив сиві брови, — є що дати, дідівське добро, предковічне, чесно нажите.

— Хе-хе, свате! — злобно посміхнувся Ходика, потираючи худі безкровні руки. — Грошенята, і старі, і нові, і чесні, і грабовані пальців не печуть, свате, ні, не печуть, а гріють!

Війт звів сірі широко розплющені очі на свого співрозмовника і хотів було щось заперечити, але у той час двері знову протяжно й жалібно заскрипіли, і до зали по трьох кам’яних сходинках спустилися двоє поважних райців. Вони мовчки поклонилися війтові і зайняли свої місця на довгих лавках біля столу. Ще і ще раз скрипнули двері, впускаючи сивих достойних городян, панів райців та лавників [27] Лавник соответствует нашему гласному, а райца — советник — члену управи. (Прим. першодруку). . Зала тихо і безшумно наповнювалась. Ті, що входили, з шанобою кланялись війтові, а в бік Ходики переважно кидали спідлоба зачаєні неприхильні погляди. А все-таки і довкола нього утворилася невелика групка. Були то все люди більш-менш нові в місті, які всеможливими кривими шляхами захопили і гроші, і владу. Їхнє ставлення до Ходики було улесливим та підлабузницьким.

Коли, врешті, всі тридцять місць були зайняті, двоє крайніх городян звелися з місць і підійшли до дверей. Дзвякнув тяжкий залізний засув. Війт стукнув по столу, і стриманий глухий гомін, що де-не-де лунав у півтемній залі, миттю затих.

— Шановні міщани і городяни, бурмистри та райці, уся річ посполитая київська, — почав війт, підіймаючись зі свого високого стільця, — не на веселу раду скликали ми вас. Самі гаразд знаєте, які нині круті часи настали: обклали нас пани воєводи та старости усіляким митом, усілякими видеркафами з усіх боків. Платимо ми і мостове, і возове, і подимне, і капщизну, і осип, і солодове, і варове, і чопове, і десятину, і весільну куницю [28] Мыто — налог, чоповое — налог на розничную продажу (Прим. першодруку). , і чого вже ми не платимо воєводам, славетнії городяни київські — та все мало: що не день, то все хочуть більше й більше відтягнути у нас наші старожитні, невідкличні права, що дарували нам зойшлі князі та королі! От вже й посивів я, панове городяни київські, обороняючи ваші вольності й права, а все не хочеться голови гнути, не хочеться своїх прав попустити.

Війт замовк і втупив свої сірі очі в глибину кімнати, звідки на нього дивилися такі ж утомлені, такі ж постарілі обличчя.

— От уже з півроку, шановні пани райці і лавники, — вів далі війт, — як велів пан воєвода київський слободу межи старих валів біля руїн святої Софії оселити і привілеї їм видав. Тільки відібрала ця слобода наші останні прибутки: несила нам більше ратушних шинків тримати і за них воєводі двадцять тисяч і чотири тисячі золотих платити! Зосталося нам одне: написати королю скаргу, що не можемо ми при порядках таких ні шинків мійських держати, ні капщизни платити [29] Для 16-17 століть дуже характерними були суперечки між київськими міщаними та «замковою» владою за право шинкувати в межах міста. Зазначимо, що вигравали у цих суперечках переважно міщани, які не раз не вагалися збройною рукою втілювати в життя сприятливий для себе судовий вирок. (Прим. пер.) !

— Скаргу, скаргу! — зашуміли довкола підбадьорені голоси.

— Хай зменшать капщизни!

— Так, так!

— Нехай повернуть нам наші давні вольності, яких ми заживали за старих королів, — вів далі війт, — щоб знову все сталося у славному городі, як і здавна було!

— Слава, слава панові війту! — озвалися зусібіч дружні голоси.

— Ну, пиши ж папір! — скомандував війт писарю.

Коли папір був закінчений, війт тяжко підвівся зі свого місця і, відімкнувши залізні дверцята у стіні, вийняв міську печатку, кушу, на якій на блакитному тлі була зображена тятива з півмісяцем. Приклавши печатку, війт вмочив у чорнило велике гусяче перо і підписав своє ім’я. За ним, один по одному, по порядку, підходили райці та лавники, підписуючись під війтовим іменем.