Михайло Старицький: Червоний диявол

Чи ж так було у добрі старі часи? Жили собі люди просто, зате сито. Ніяких цих нових звичаїв не знали. Пили мед та пиво, горілку дзюбали, а ні тих угорських, ні мальвазій і знаку не було. Їли добре по-старожитньому кашку з грибками, чи вареники, чи гуску з капустою, а на свята і кашу рижову з шафраном та дзіндзівером [19] Дзіндзівер — імбир. (Прим. пер.) , а тепер спорудять усяких цих легумін та паштетів: наче гори стоять! А хоч би й одежа: мудрує вельможне панство, а за ним і городяни тягнуться. І людям соромне, і богу противне носити стали: черевики на високих підборах, шапки-магерки, кунтуші усілякі! «Ех, — махнув війт рукою, — не так жили у давнину, зате міцно стояли за свої привілеї, за свої права, — усі, як один!» [20] Вважається, що розмірковування війта є перефразуванням відомої із XVI ст. пародійної «Промови смоленського каштеляна Івана Мелешка». Справді, порівняймо: «Торты гетые цынамоном, мигдалами цукроваты. А за моей памети прысмаков гетых не бывало! Добрая была гуска c грыбами, кашка з перчыком, печонка з цыбулькою или чосныком, а коли на препышныє достатки — каша рыжовая з шафраном! Вина венгерского не зажывали перед тым. Малмазию скромно піяли, медок и горЂлочку дзюбали. A грошы подостатком мЂвали, муры сильныє муровали и войну славную крЂпко и лучшей держали как тепер». Оскільки фраза про «скромну малмазію», вочевидь, є іронічною (як і попередня про куплений у Києві на тандеті дзигарок), Старицький дещо її видозмінив, запевняючи, що достойні предки навіть і не знали мальвазії.

Війт підняв голову і оглянувся. Він вийшов на велику торгову площу, посеред якої височіла темна і похмура будівля ратуші. На вершинах гонтових і черепичних дахів будиночків, що оточували площу, де-не-де загорялися великі олійні ліхтарі. На площі було порожньо і безлюдно. Раптом погляд війта упав на високий дерев’яний стовп, що стояв посеред площі. На ньому був прибитий великий аркуш пергаментного паперу.

В кінці аркуша на шовковому шнурку висіла тяжка печатка. У темряві не можна було розібрати тексту паперу, та війтові цього і не треба було, він знав, що у ньому трактується про нову золотоворітську слободу. «Ух! — стиснув війт палицю в руці, наче бажаючи розламати її на тисячу кусків. — І не знайдеться ж ворон та шулік, щоб розірвати цей клятий папір! Ні, не можна цього так попустити! — вирішив він. — Слід, хай там як, посилати скаргу королю: сил немає більше так жити».

Підійшовши до дверей ратуші, війт вийняв із кишені зв’язку тяжких ключів і, вибравши один із них, вставив його у щілину і з зусиллям повернув у замку. Клацнув замок і тяжкі двері тихо заскрипіли на своїх іржавих петлях.

Лойові свічки у мідних шандалах освітили темну магістратську залу. Із довгих, посірілих від часу стін дивилися портрети покійних — зойшлих [21] Зойшлі — покійні.(Прим. пер.) князів та королів. Крізь високі готичні вікна виднілося темне, синє небо. Тяжкі похмурі тіні, ледве розігнані неяскравим полум’ям лойових свічок, повисли темним покривалом під високими склепіннями. Війт сів на своє місце біля стола і задумався. Його сива голова опустилася на руки. Чи то згадався йому той щасливий час, коли він уперше молодим чорнявим радником-райцею увійшов до цієї ратуші, чи то пропливали перед ним довгі роки, проведені у цій, посивілій, як і він, залі, роки втомливої, упертої і переважно даремної боротьби за відчайдушний захист своїх вольностей, своїх старожитніх прав… Хвилини повзли тяжко і повільно… Свічки нагорали, а темні тіні все нижче і нижче опускалися над схиленою при столі сивою головою.

Жалібно та протяжно заскрипіли двері — і до кімнати увійшов високий худий чоловік у чорному оксамитному каптані та теж оксамитній чорній шапочці. Був він дещо сутулуватим і згинався вперед. Обличчя мав сухе і жовте, наче пергамент. Загострений ніс, великий, наче розрізаний рот із тонкими безкровними губами, чорні очиці, трохи навкіс прорізані, і рідкі та чорні, мов смола, борідка й вуса. Не було в його обличчі ні привітності, ні щирості, зате світилася завжди якась глибоко прихована думка. Різкі складки вздовж усього обличчя свідчили про численні небезпеки і тривоги, що пролетіли над ним, а очі дивилися так пильно і підозріливо, наче хотіли пронизати кожного наскрізь.

Приходень ішов такими м’якими котячими кроками, що Балика, заглибившись у свої роздуми, майже не помітив його.

— Добридень, пане свате! — неголосно мовив приходень, намагаючись надати своєму сухому голосові якомога більше привітності. — Про що задумався, пане війте? Що, знову воєвода доїжджає?