Михайло Старицький - Червоний диявол

— З радістю йде? — перепитав Мартин, відступаючи і наче не розуміючи почутих слів.

— З радістю, з радістю, — уперто промовив війт, стукаючи палицею і проходячи повз приголомшеного Мартина. — Землі під собою не чує!

Наступного ранку по всьому місту бігла і страшна, і нечувана новина, що червоний диявол, влетівши учора до міста, добивався вночі до війтового дому.

— Підлетів, червоні крила розгорнувши, та й так і опустився біля вікна, — розповідала бабуся жінкам, які з’юрмилися довкола неї. — Ми вже з Галею почали усі молитви читати, страсні свічки біля образів запалили, окропили вікна та двері святою водою — так він і пропав, так і пропав, — повторювала вона, розводячи руками, а сусідки з жахом кивали головами, — наче крізь землю провалився чи хмарою здійнявся!

На Житньому торзі і на ратушній площі, і біля мійської брами, і навіть на Вишньому замку тільки й говорили, що про цей дивний випадок. При цьому редакції оповіді поділялися на дві версії: одні запевняли, що диявол у вогняному стовпі провалився крізь землю, інші сперечалися, що полетів вогняною хмарою над землею. Настрій був тривожним… Чекали усіляких нещасть: голоду, повені чи нашестя татар…

Лише війт більш-менш знав, ким був той червоний диявол, що звечора добивався до його дому. Але після вчорашньої зустрічі він увесь час мовчав, похмуро втупившись у куток і підперши голову рукою. Коротка війтова люлька раз у раз гасла, видно, думи його були дуже глибокими… Але війт не зважувався залишити дім, побоюючись, щоб червоний диявол не постукав до нього і серед білого дня.

Вже Галя з наймичкою подоїла корів і, закінчивши денну господарську роботу, присіла перепочити і помріяти в сутінках, коли двері горнички весело скрипнули і до кімнати вбігла Богдана.

— Добридень, сестричко, знову зажурилася? — швидко й голосно заговорила вона, підбігаючи до Галі, що сиділа, підперши голову, біля маленького вікна. — Я тобі новину несу, хорошу, веселу!

— Яку, яку? — стрепенулася Галя, встаючи назустріч подрузі, і все її сумне личко раптом ожило при словах Богдани.

— Мартин Славута приїхав! — випалила Богдана разом, зупиняючись перед нею.

— При… приїхав… — захлинулася Галя, вся кров відпливла в неї від обличчя, ноги затремтіли і, не в силах устояти, Галя опустилася на стілець.

— Що ж ти? Чого злякалася? — затарахкотіла Богдана, смикаючи Галю з усіх боків. — Чи ж ти не рада? Ні?

— Рада, рада, сестричко! — скрикнула Галя, кидаючись Богдані на шию і відчуваючи, як гаряча краска заливає їй усю шию, все обличчя. — Така рада, така рада, серденько, що й сказати не можу, — повторювала вона, притискаючись до Богдани. — Коли б ти знала, як я його чекала, як молилася, — але тут Галині губи несподівано затремтіли, вії якось розгублено і швидко замайоріли, і раптом великі-великі сльози одна за одною покотилися з очей.

— Чого ж ти плачеш, чого плачеш, дурненька? — цілувала Богдана темноволосу голову, що припала до її пишного плеча, але на її обличчі, повному і вродливому, якого Галя тепер не могла бачити, відбилося вкрай неприязне заздрісне почуття.

— Від щастя, Богдано, від радості, — звела на неї Галя свої щасливі, повні сліз очі. — Горенько моє нещаснеє! Я ж на Бога нарікала, думала, що Мартин і забув мене… Дурна… Дурна… — посміхнулася вона щасливою сяючою посмішкою і додала, тихо зітхнувши: — Думала, що іншу полюбив…

— А ти певна, що ні? — спитала її Богдана з якоюсь недоброю химерною посмішкою.

— Спершу думала, що так, — усміхнулася Галя, обіймаючи руками шию подруги, — а тепер певна, певна того, що він мене не забув! — палко скрикнула вона, відхиливши своє личко від подруги і дивлячись на неї блискучими від захвату очима. — Якби ти знала, Богданочко, як я його чекала, як молилася… як Бога просила… — знову говорила вона, кваплячись, наче намагаючись обігнати свої слова. Думала, що він уже застане мене з білою головою [35] Себто заміжню — від білої намітки, якою покривало (зав’язували) голову заміжніх жінок. Звідси відоме окреслення «білоголові», яке вживалося стосовно заміжніх жінок навіть тоді, коли звичай прикривати голову вже відійшов у минуле. (Прим. пер.) , але ж ні, ні! Померла б, а за Ходику не пішла б! Господи, Богдано, скажи мені, — усміхнулася вона, опускаючи руки на плечі подруги і закидаючи голівку назад, — скажи мені, чи всі закохані дівчата такі дурнí.

Але, не почувши від Богдани відповіді і не помічаючи враження, справленого її словами на Богдану, Галя продовжувала з новим припливом захоплення.