Михайло Старицький: Червоний диявол

Тим часом до церкви Стрітення Господнього, братської церкви цеху золотарів, прямував київськими вулицями яскраво виряджений натовп. Городянки, гарно вбрані у свої єдвабні та золоті байбараки з хутряною опушкою; старші з головами, пов’язаними довгими білими шовковими серпанками, йшли гідно і спокійно; молоді в чорних оксамитових пов’язках насилу стримували свої усмішки та веселу мову, зате їх карі оченята так і стріляли врізнобіч. Статечні городяни в довгих темних каптанах і хутряних шапках поважно виступали біля свої жон, а вічно невгамовна молодь веселим натовпом йшла посеред вулиці, то підкручуючи вуса, то кидаючи більш-менш дотепні зауваження стосовно городян. Сонце світило яскраво і ласкаво. З усіх дахів швидко й весело капала вода. Довкола дзвінко щебетали горобці та снігурі.

Багата церква цехових братчиків була вже заповнена і самими цеховими, й іншими запрошеними почесними гостями, коли війт вступив у неї разом зі своєю донькою. При вигляді пана війта всі присутні шанобливо розступилися і пропустили їх уперед. Війт зайняв своє місце на кліросі серед найповажніших цехмайстрів, а Галя відійшла до лівої сторони, у так званий бабинець, де стояли всі жінки. Попереду всіх, біля самої решітки, гордо виступивши, стояла поважна Духна Кошколдовичева [37] Згідно із Н.Білоус, цю достойну пані звали Полонією Василівною, натомість В.Антонович називає її Палагеєю. Вона була донькою Василя Черевчея та дружиною Андрія Кошколдовича.(Прим. пер.) , дочка покійного війта, мати Богдани; вона тяжко дихала, знемагаючи від задухи та важкого хутра, в яке була одягнута. З її повного грубуватого немолодого обличчя, що мало тепер синьо-багряний відтінок, градом котився піт, вона раз у раз витирала обличчя вишиваною хусточкою, виставляючи напоказ свою пухку білу руку, внизану численними коштовними перснями. Байбарак Богдани був такого яскравого червоного кольору, що, хто б на нього глянув, крутилися йому в очах червоні кола. Помітивши Галю, Богдана весело закивала їй головою і, відступивши, дала місце побіч себе. Галя з першого ж погляду побачила, що і її подруга постаралася зі всіх сил, щоб виглядати сьогодні якомога привабливіше. Але, незважаючи на церковну службу, на всю суворість та урочистість дня, Галя не зуміла втриматися, щоб не глянути в ту частину церкви, де стояли чоловіки, і погляд її відразу зустрівся з ним. Галочка вся спалахнула від радості. А він стояв такий ставний і вродливий, не зводячи з неї очей… Але, на свій подив, Галя помітила, що обличчя Мартина була незадоволеним і очі дивилися похмуро… «Голубе мій рідненький! — подумала Галя. — Мабуть, сердиться за батька і не знає, що я однаково його не послухаю, а за своїм Мартином і босоніж піду!» Галя хотіла було ще раз оглянутися на Мартина, але, зустрівши суворий погляд війта, потупила очі та почала радісно, швидко шепотіти молитви.

— Богдано, — промовила вона потім ледь чутно, не повертаючись до подруги, — ти все переказала Мартинові?

— Все, все! — посміхнулася Богдана.

— Ох, голубонько моя, коли б ти знала, яка я щаслива! — стисла Галя її руку. — Що ж він сказав тобі, що?!

— Сказав, що сам до тебе піде і все тобі розповість.

— Сонечко моє, рибонько моя! — шепотіла Галя, притискаючи руку подруги.

Служба тяглася дуже довго. Галі здавалося, що ніколи їй не прийде кінець. Вона ледве могла втримати сміх та усмішку, їй не стоялося на місці, ця могутня хвиля радощів душила її, їй хотілося говорити, сміятися, плакати, а обличчя так світилося щастям, що сусідні городяни зауважували одне одному, із сумнівом похитуючи головою: от як вибрикує, дарма, що в церкві! Дивіться, а казали, що не любить Ходику! Ні, що там не кажи, а гріш до гроша котиться. Цей шум долинув і до Мартина, він невдоволено кусав вуса, не зводячи з Галі очей. «А спалахнула-таки, мене побачивши, себто, є ще совість, не зовсім пропала. Так правду от і люди, і пан цехмайстер кажуть, поласилася на Ходичині скрині! Вірити вам, вірити!.. Голубкою прикидається, а так і пильнує, щоб кігтиком дряпнути!» Мартин стис кулаки, відчуваючи, як його груди сильно і часто підіймаються, і бажаючи якось приховати своє хвилювання. «Ну, скажімо, тоді ввечері батько не велів пускати, може, хтось чужий у горниці був. Та могла ж потім через Богдану щось передати, адже ж подруги! — посміхнувся він недоброю усмішкою. — Тільки й сказала, що батько за Ходику видає. Коли б силою видавав, не красувалася б так, як тепер. А для кого вирядилась так? Думає Ходику своїми самоцвітами полонити, он, обплутала шию, наче свічка горить! А сміється… Ледь не танцює, забула, що й Божий храм! Думає, либонь, що приїхав дурень, буде тут пропадати, страждати через неї? Та ні, не діжде, не слинявого знайшла». Мартин стиснув брови і, відвернувши очі від Галі, втупився в образи.