Генрик Сенкевич - Потоп. Том II

Там доповів, хто він такий, що з країни електора прибув і щороку до Суботи з кіньми їздить. Кемличі мали відповідні свідоцтва, якими добрі знайомі у місті їх забезпечили. Тому комендант, і сам прусський німець, не став чинити їм перешкод, лише випитував ретельно, яких коней мають, і прагнув їх побачити.

А коли челядь пана Кміцицa на його вимогу табун пригнала, оглянув його старанно і зауважив:

– Я їх куплю. Іншому відібрав би задарма, але ви з Пруссії, то вас не скривджу.

Пан Кміциц дещо розгубився. Бо якщо дійде до продажу, то відпаде потреба їхати далі і довелося б йому повернути до Пруссії. Тому назвав таку високу ціну, що була майже вдвічі вища за реальну вартість коней. Несподівано офіцер не проявив обурення і не став торгуватися.

– Гаразд, – погодився він. – Заганяйте коней у стайні, а я вам плату зараз винесу.

Кемличі зраділи подумки, але пан Анджей упав у шал і став лаятись.

Не було, однак, іншої ради, як загнати коней. Інакше впала б одразу підозра на продавців, що лише про людське око торгують.

Тим часом повернувся офіцер і подав пану Кміцицу клаптик паперу з написом.

– Що це таке? – зачудувався пан Анджей.

– Гроші, або те саме, що гроші, бо це квитанція.

– А де мені заплатять?

– У головній ставці.

– А де головна ставка?

– У Варшаві, – відрубав офіцер, посміхаючись злостиво.

– Ми лише за готівку торгуємо. Як же це так? Що це таке?.. – застогнав старий Кемлич. – Сили небесні!

Але пан Кміциц обернувся до нього, зиркнув загрозливо і сказав:

– Для мене слово пана коменданта те саме, що й готівка, а до Варшави охоче поїдемо, бо там у вірменів годящий товар одержати можна, за який у Пруссії добре заплатять.

Потім, коли офіцер пішов, зауважив пан Анджей на втіху пану Кемличу:

– Цить, шельмо. Ці квитанції – найкращі охоронні грамоти, бо навіть до Кракова заїдемо з ними, зі скаргами, що нам платити не хочуть. Легше з каміння сир вичавити, ніж гроші зі шведів. Але це нам на руку. Плюгавець думає, що вивів нас у поле, а тим часом навіть не знає, яку послугу нам надав. Вам я сам за коней заплачу, щоб ви збитків не зазнали.

Старий зітхнув і вже лише за звичкою не припиняв нарікати якийсь час:

– Обдерли, знищили, до злиднів привели!

Але пан Анджей дуже зрадів, побачивши відкритий шлях перед собою, бо вже наперед передбачав, що й у Варшаві йому не заплатять, і ймовірно ніде. Тому буде мати можливість їхати щораз далі, ніби шукаючи відшкодування кривди, хоч би й до шведського короля, котрий під Краковом перебував, зайнятий облогою давньої столиці.

Тим часом вирішив пан Анджей залишитися на ніч у Пшасниші, дати коням відпочити і, не змінюючи свого прибраного прізвища, покинути нарешті чужу личину пахолка. Зауважив бо, що убогого конюха зневажають усі і швидше хтось нападе, менше відповідальності за покривдження ницого відчуваючи. Важче йому також було в цій личині і до заможнішої шляхти доступитися, то й важче втямити, що хто думав.

Тому одягнув шати, відповідні для свого походження, і пішов у шинок із усією братією побалакати. Але не втішило його те, що почув. По заїздах і корчмах шляхта пила за здоров’я шведського короля і за щастя протектора цокалася келихами зі шведською старшиною, реготала з насмішок, які офіцери дозволяли собі щодо короля Янa-Казимирa та пана Чарнецькогo.

Так страх за власну шкуру і майно опустив людей, що вони загравали зі загарбниками, охоче підтримуючи їхній хороший настрій. Проте і така підлість мала свої межі. Шляхта дозволяла насміхатися зі себе, з короля, з гетьманів, з пана Чарнецькогo, але не з релігії, і коли якийсь шведський капітан оголосив, що лютеранська віра така ж добра, як і католицька, молодий пан Ґрабковський, сидячи збоку, не зміг знести блюзнірства, і вперіщив промовцю в скроню обушком, відтак, скориставшись сум’яттям, вислизнув із шинку та зник у натовпі.

Узялися його шукати, але прийшли звістки, які повернули увагу в інший бік. Кур’єри прибули з депешами, що Краків здався, пан Чарнецький у полоні й остання завада шведському пануванню впала.

Шляхта першої миті заніміла, але шведи стали веселитися та вітати один одного. У костелі Святого Духа, в костелі бернардинів і в нещодавно спорудженому за наказом пані Мостовської монастирі бернардинок звеліли бити в дзвони. Піхота і рейтари вийшли на ринок із броварів та цирулень, вишикувалися в бойовому порядку і почали гаратати з гармат і мушкетів. Потім викотили діжки з горілкою, медом і пивом для війська і міщан, позапалювали бочки зі смолою і бенкетували до пізньої ночі. Шведи повитягали міщанок із подвір’їв, аби танцювати з ними, веселитися та бешкетувати. А в натовпі солдатів, що розгулявся не на жарт, вешталися зграйки шляхтичів, котрі пиячили разом із рейтарами і були змушені вдавати радість від падіння Кракова та поразки пана Чарнецькогo.