Генрик Сенкевич - Потоп. Том II

Минулися давні часи! Кожен тягнувся, як міг, собі від рота відривав і давав, і платив, нарікаючи та стогнучи, а в душі міркуючи, що давніше було по-іншому. Та в очі втішаються, що коли воєнні часи минуться, скінчаться й ті реквізиції. Обіцяли це і самі шведи, кажучи, що як тільки король усю країну опанує, зараз же по-батьківськи правити почне.

Шляхті, яка відступилася від власного монарха та вітчизни, яка раніше, ще зовсім недавно, називала тираном доброго Янa-Казимирa, підозрюючи його, що до absolutum dominium 29 29 Повноправне володіння ( лат .). прагне, яка протестувала проти нього в усьому, галасуючи на сеймиках і сеймах, а в жаданні новин і змін дійшла навіть до того, що майже без опору визнала сюзереном загарбника, тільки б мати якісь зміни, – сором було тепер навіть нарікати. Бо ж Карл-Ґустав звільнив їх від тирана, бо ж вони добровільно покинули законного монарха, а тепер мають ті зміни, яких так сильно жадали.

Тому тепер навіть найдовірливіші не розмовляли щиро один з одним, що про ті зміни думають, охоче схиляючи вуха до тих, хто стверджував, що і набіги, і реквізиції, і грабежі, і конфіскації тільки тимчасові і необхідні до часу, і скоро минуться, як тільки Карл-Ґустав на польський трон сяде.

– Важко, панове браття, важко, – зауважував часом один шляхтич іншому, – але маємо тішитися новим королем. Магнат він і великий воїн, приборкає козаків, турків вгамує і септентронів від кордонів віджене, а ми зі Швецією в спілці розквітнемо.

– Хоч би ми і навіть не раді були, – відповідав той, – що вдієш проти такої могутності? З мотикою на сонце не підеш.

Інколи їх кликали на свіжу присягу. Пан Кміциц хвилювався, слухаючи такі балачки та міркування, а якось, коли котрийсь шляхтич ляпав язиком при ньому в заїзді, що мусить бути вірний тому, кому присягнув, пан Анджей не витримав і сказав йому:

– Мабуть, маєш, пане, два язики, один для справжніх, а другий для фальшивих присяг, бо ж і Яновi-Казимиру присягав!

Було при цьому багато й іншої шляхти, бо це трапилося вже недалеко від Пшаснишa. Почувши такі слова пана Кміцицa, всі заворушилися. На обличчях одних було помітно подив від сміливості пана Анджея, інші зашарілися, аж нарешті найповажніший промовив:

– Ніхто тут присягу давньому королеві не ламав. Сам він нас звільнив від неї, коли з країни втік, не почуваючи себе відповідальним за її захист.

– Бодай би вас побили! – вигукнув пан Кміциц. – А король Локєтек 30 30 Владислав I Локєтек (1260—1333) – польський король із династії П’ястів. скільки разів мусив із країни втікати, і щоразу повертався, а його народ не зрадив, тому що страх Божий ще в серцях був! Не Ян-Казимир утік, зрадники від нього відступилися і тепер його кусають, аби власні провини перед Богом і людьми відбілювати!

– Занадто сміливо патякаєш, хлопче. Звідки ти такий узявся, що тутешніх людей хочеш Божого страху навчати? Дивися, щоб тебе шведи не почули!

– Якщо ви такі цікаві, то можу сказати, що я з Княжої Пруссії й електорові належу. Але від крові сарматської походжу, і пошану до батьківщини відчуваю, тому соромно мені за байдужість цього народу.

Тут шляхта, забувши про свій гнів, оточила незнайомця колом і стала випитувати з цікавістю й нетерплячістю:

– То ви з Княжої Пруссії?.. То розказуйте, що знаєте! Що там електор? Не думає нас рятувати з тарапатів?

– З який тарапатів?.. Ви присягнули новому королеві, тому не балакайте про тарапати. Як ви собі постелили, так і спіть.

– Присягнули, бо не могли інакше. З мечами нам над карком стоять. Але ви кажіть так, немовби ми цього не робили.

– Дайте йому чогось випити, нехай йому язик розв’яжеться. Кажіть сміливо, немає тут зрадників між нами.

– Ви всі зрадники! – обурився пан Анджей. – Тому не хочу з вами пити! Шведські наймити!

Сказавши це, він вийшов із приміщення ще й дверима грюкнув, а ті залишилися присоромлені та здивовані. Ніхто не вхопився за шаблю, ніхто не подався за паном Кміцицем, аби поквитатися за образу.

А тим часом він подався до Пшаснишa. За кільканадцять стай до міста перехопив його шведський патруль і повів до командування. Рейтарів було в тому патрулі тільки шестеро і сьомий унтер-офіцер, тому Сорока і три Кемличі споглядали на них ласо, як вовки на овець, і лише питали очима Кміцицa, чи не час за них узятися.

Пан Анджей також відчував неабияку спокусу, тим більшу, що близько текла Угорка з порослими очеретом берегами. Але він стримався і дозволив спокійно відвести себе до коменданта.