Микола Руденко - У череві дракона

Із сусідів лишилася тільки баба Явдоха, їй уже дев’ятий десяток у віконце шкребеться — така ж немічна, як і брат Іван. Хто ж її догляне й нагодує, як не Марія? Гірко у безлюдді жити — вона ж саме в розквіті! — але мусить забути про своє жіноче. Така доля їй випала.

Я не здогадався хоч невелике люстерко привезти — мої подарунки приміряла біля конопатого уламка. Отой уламок дзеркала — все, що лишилося Марії від батьківського спадку. Лишилося від коней вороних і возів кованих, від хати на помості й сусідів веселих. Від усього, чим багата й щедра земля українська. А як подумати: хіба ж Вишняки були куркулями? Ніколи наймитів не тримали — все робили руками власними.

Випили, закусили. Іван лежав недалеко від столу — і я поволі звик не думати про його каліцтво. Він не цурався чарки, навіть спробував заспівати. Але співу не вийшло.

Нарешті сталося те, про що я мріяв роками: ми йдемо удвох — розумієш, удвох! — високим, скелястим берегом примхливої уральської річки. Уперше в житті удвох з Марією. А довкола ні душі — тільки птахи, трави та дерева. Ночі тут майже немає: одна година сутінків — і знову розвидняється.

Марія у квітчастій хустці така гарна, що й не сказати. Ти, Андрію, не бачив її в дозрілості дівочій.

Не можна сказати, що я не ревнував її до минулого. Але ж розумом відганяв оте прикре почуття — вона ж таки любила Крикуненка. Та й хто я для неї, щоб ревнувати? Друг дитинства, не більше.

Прожив я тоді у Вишняків близько місяця. Допомагав Марії в господарстві. А тут саме Прокіп на сінокіс прибув. Нагромадили ми того літа стільки сіна, що й двох корів прогодувати можна. Та що ближче до початку інститутських занять, то важче на душі. Розумію, що пора їхати, а не можу. Нарешті зважився, сказав. А Марія ніби цього ждала. Та, власне, чом їй було не ждати? В таку безлюдну далечінь без поважного наміру ніхто не заб’ється.

Моє освідчення було недорікувате й незграбне. Я взагалі не відзначався сміливістю у поводженні з дівчатами. Марія лише лукаво всміхнулася, споглядаючи мої зусилля. Взяла мою руку, припала до неї щокою.

— Спасибі, Якове. Ти навіть не уявляєш, яка я тобі вдячна. Але… Їхати тобі треба. Ти ж бачиш, яке в мене життя. Змінити його не можна. То невже ти гадаєш, що я дозволю тобі… Ні, Якове. Якщо зможеш, приїзди наступного літа. Я чекатиму. Тоді й поговоримо.

Марія, мабуть, гадала, що я передумаю — не приїду. А я приїхав і наступного літа. Цього разу вона не завагалася — сама постелила постіль. Почали жити як чоловік і жінка. А коли випало знов прощатися, Марія сказала:

— Те, що було між нами, ні до чого тебе не зобов’язує.

— Ні, Маріє. Я так не можу.

— Ну, як знаєш… Але я не дозволю, щоб ти заради мене життя своє загубив. Приїзди на канікули, а там видно буде… Тобі ж іще скільки вчитися?

— Два роки.

— От бач. Станеш учителем. А тут кого вчити? Хіба що ворон та сорок білобоких.

У сорок першому я на Урал не поїхав — почалася війна.

Тепер я не стомлювався — імпровізоване сидіння під батареєю прислужилось якнайліпше. Книжки міняли нам раз на декаду. Можна було брати кілька книжок щоразу. Слід віддати належне: бібліотека в таборі непогана. Вона поповнювалась за рахунок дисидентів: ми багато книг виписували через відомчу галузь «Книга — поштою», відтак передавали їх у табірну бібліотеку. А до нас протягом десятиліть це саме робили наші попередники.

Але ж ось лихо: і в мене, і особливо в Якова зір почав падати катастрофічно. Ми розуміли, що причина та ж сама: авітаміноз. Відвар з дубової кори вилікував ясна, але ж полоскання не могло усунути саму причину хвороби, яка вразила весь організм.

Та, виявляється, наші друзі добре розуміли, що саме нам зараз потрібне. Коли знову заступив на зміну Крігер, Черняк приніс по дві чималих морквини й по цибулині. Надалі він не раз це повторював. О, диво! Як тільки ми з’їли моркву, темні плями, що плавали перед очима, ніби димові хмари, одразу зникли — ми почали бачити один одного значно виразніше, обличчя вже не розпливались, відкрилася оптична різкість предметів.

Щоправда, привабливих речей для споглядання довкола нас не було.

Кара сірістю — то є головне правило тюрми. Людині, котра цього не пережила, важко уявити кольорову спрагу в’язня. Мабуть, саме тому в тюремних камерах так добре запам’ятовуються кольорові сни. У звичайному житті ми не звертаємо уваги, що наші сни бувають чорно-білі й кольорові — так само, як кінофільми. А тут це одразу помічаєш — і виникає запитання: що стоїть в основі цього загадкового явища? Мабуть, таки ж існують причини, котрі породжують цю відмінність.