Микола Руденко - У череві дракона

— Звичайно. Але Всесвіт — не хмародер.

— Як сказати… Перетинки поміж світами — в самих нас. Тільки в цьому й різниця.

— Ти маєш на увазі рецептори чуттів?

— Так. Їхню настройку. Настройка рецепторів запрограмована іще в генах — на густину середовища, на видиме й невидиме проміння. Організми отримують прив’язку лише до однієї сфери. Всі інші сфери для нас мовби не існують. Тепер розумієш?..

— Гм-м… Ти так упевнено про це говориш, ніби жив у тих інших сферах.

— Жив, Андрію. Безумовно, жив! І ти також. Хіба ми приходимо в цей світ не з мікросвіту?.. Це бузувірська обмеженість — гадати, що Всесвіт існує лише для нас, землян. Та ще, може, для таких, як ми. Ні і ні! Всесвіт існує на різних планах. Він заселений так, що голкою вколоти ніде, аби не потрапити в щось живе.

— Отже, — почав я поволі розуміти, як мій друг пов’язує розумове й духовне. — Отже, розумність — це те, що наш мозок нагромаджує протягом життя в одній сфері. У сфері власної прив’язки. Сума інформації, котру можна добути за допомогою рецепторів наших чуттів…

— І приладів, які їх продовжують та поглиблюють, — додав Яків. — Але своїми можливостями не виходять за межі цієї сфери. Так, скажімо, як настройка телевізора на одну програму. Але ж нам відомо, що існують інші…

— Здається, уявляю… А духовність?..

— Вона несе в собі вічне. Те, що об’єднує всі живі сфери Всесвіту. Духом ми знаємо незмірно більше, ніж розумом. Інша річ, що мозок не завжди вміє осмислити наші власні духовні скарби. Бо духовне походить не від мозку.

— Отже, — спробував я підсумувати, — Фома Аквінський помилявся, виводячи розум із духу. Саме це ти хотів сказати?..

— Ні. Якщо узагальнити щодо Всесвіту, тоді Фома має рацію: лише одухотворений Всесвіт здатний породити розумність. Мабуть, саме таке узагальнення він і мав на увазі… Та якщо розглядати окрему сферу… Або краще брати окрему людину… В цьому разі духовність і розумність здатні розщеплюватись, жити осібно. І саме тому розумність сьогодні моделюється інженерами… Духовність моделюється не в механіці, а лише в поезії. Та в молитві. Але ж молитва — і є найвища поезія.

Ми готові були дискутувати до ранку, але в кутку, із умивальника, почувся глухий голос — нас викликали до «телефону». Я зіскочив з нар, схилився над умивальником.

— Андрію Карповичу! Ви мене чуєте?..

Голос надто глухий — не можна було розібрати цілих фраз. Мені здалося, що він належав Сидорову. Мабуть, Сидоров перебував у наріжній камері — через кілька камер від нас. Довелося зняти віко нужника й прихилитися якомога ближче, незважаючи на сморід.

— Це ви, Федоре Івановичу? — запитав я.

— Так. Тепер вас добре чути. Ну, як ви там? Вам лишилося з півмісяця. У вас хоч не холодно?

— Ні, ми не мерзнемо.

— А в мене собача холоднеча. Стіни наскрізь промерзли.

— За що вас кинули в ШІЗО?

— Гірше. Три роки критої. Вчора відбувся суд. Жду етапу.

— Кепська справа. А що скоїлось?

— Перехопили один мій політичний документ, який я хотів передати у велику зону.

Великою зоною ми називали всю нашу країну. Назва так закріпилася, що ми вже не відчували в цих словах крамольного гумору — вони сприймалися як буденна реальність. Навіть як щось офіційне.

Після паузи Сидоров продовжував:

— Знаєте, мені незручно перед Стріхою. Я тоді безпідставно… Пригадуєте?.. Безпідставно виявив йому недовіру. Він серйозно ризикує. Те, що інколи нам сходить з рук, їхньому братові… Він тільки розпочав свій строк. І отак… з місця в кар’єр… Вони ж його розчавлять.

— Йому все відомо. Але він, на жаль, навіть говорити про це не хоче.

— Ну, що ж… Такі речі кожен вирішує сам для себе. Передайте йому, що я вибачаюсь.

— Він про ваш виступ нічого не знає.

— Хіба ви йому не казали?

— А навіщо?..

— Гм-м… Може, й так. Але ж ні, зовсім не так!.. Якщо він не знає, то сам я знаю. Мушу вибачитись. Інакше совість замучить.

— Тоді ви самі з ним і поговоріть.

Сидоров з хвилину помовчав.

— Гаразд. Покличте Стріху.

Не встиг я висловити Сидорову наші співчуття й добрі побажання на вельми недобру дорогу, як у двері затарабанили.

— Відійдіть від нужника. Він не для мітингів призначений. Ви що — теж у критку захотіли?..

Я опустив віко на отвір і повернувся на нари. Стиха, майже пошепки, розповів Якову все, що почув від Сидорова.

— Шкода, що я не встиг з ним поговорити, — зауважив Яків. — Даремно він переймається. Недовіра — це неминуче. Гадаєте, серед оунівців такого не було?.. До цього треба ставитися без нервів. Кажуть, пуд солі треба з’їсти.