Микола Руденко - У череві дракона

Я вже почав розуміти: Яків не любив, коли з’являлися таємниці. Або точніше: не любив лишати їх нерозгаданими. Якщо бракувало знань, вдавався до гіпотез, часом доволі ризикованих. А проте камерна атмосфера спонукала до вільного злету фантазії — реальність надто неприваблива, від неї хотілося якось утекти.

А може, не так уже й фантастично виглядає те, що казав Яків про кольорові сни?

— У вченні індуїстів багато справжніх прозрінь. Я вірю: наука згодом підтвердить їхню модель світу. Ну, скажімо, астральне тіло людини… Грубе, біологічне тіло — це ще не сама людина. Це тільки скафандр. І водночас біомашина… Вона здатна жити своїм власним життям — якщо людина не усвідомлює себе з погляду вічності. Ми вже говорили, що люди часом перетворюються на біороботів… Власне людина — не цей біоробот, вона живе в астральному тілі… Астральне тіло — це біополе, котре сьогодні вже навчились фотографувати. Аура… Ти бачив кольорові фотографії аури?

— Аури?.. Я бачив фотографії світла, яке випромінюють живі організми. Скажімо, райдужне сяйво довкола людської руки.

— По-перше, не тільки довкола руки — довкола всього організму. І передовсім — довкола голови. Як у Мойсея, коли він зійшов з гори після розмови з Богом. А по-друге, не завжди райдужне. Досить випити келих вина — і сяйво потьмарюється, стає бруднувато-брунатним. А в деяких людей воно взагалі таке, іншим не буває. Гадаю, це залежить від особливостей психіки. Це моя особиста думка.

— Ми говорили про чорно-білі й кольорові сни.

— Ага!.. Індуїсти вчать, що під час сну астральне тіло часом здатне покидати тіло речовинне. Щоправда, не зовсім — воно пов’язане з біороботом астральною пуповиною. Коли пуповина рветься, тоді й настає смерть. Але це смерть лише біоробота — не власне людини.

— А сон?..

— Кольоровий сон — це бачення в астралі. А чорно-білий сон — довільні комбінації образів, властиві біокомп’ютерові під час сну. Так я називаю людський мозок.

— Тобі не здається, що ти поспішаєш пояснити те, що не має пояснень?

— Я вірю, що ці явища не можна пояснити на іншій основі. Ти читав про віщий сон Ломоносова?

— Як він побачив загибель батька?

— Так. А потім приїхав додому й відшукав острів, який бачив уві сні. І розбитий човен на острові. І труп батька… Це, друже, трапляється доволі часто. Я, скажімо, побачив уві сні смерть матері. Мати вийшла з хати, спустила відро в колодязь… Пригадуєш, вони вирили колодязь з Іваном Кириловичем… І раптом до неї підходить Іван Кирилович. Підходить і каже: «Ходімо, Марино. Пора». Вона таки витягла відро. Але відро чомусь вислизнуло з її рук. Мати розгубилася і… Її вдарило по голові залізним руків’ям корби… Це була правда: саме так вона й загинула. То який же це сон? Я просто це бачив.

Ми довго мовчали в напівмороці. Горів лише нічник над дверима. Він був потрібен не нам, а черговому наглядачеві, щоб можна було, зазирнувши у вічко, бачити в’язнів.

Згадка про смерть Марини кольнула мене докором: я відчував себе винним перед власною матір’ю. Якось раніше я цим не карався. Все сприймалося як життєва необхідність: в шістнадцять покинув домівку і вже ніколи туди не повертався. Спершу школа, відтак армія… Мати жила з молодшою сестрою. Після війни часом до них навідувався, але, правду кажучи, в моїй душі небагато лишалося місця для матері. Та з роками, старіючи, все більше шкодував, що не подарував їй синівської ласки. А міг би!

Дарував ласку іншим жінкам, котрі потім робилися чужими, а матері діставався дріб’язок. І вона задовольнялася тим дріб’язком — навіть хвалилася сусідам, який у неї добрий та уважний син.

Після сорока, коли ненька вже була в могилі, це почало мене пекти вельми дошкульно. Навіть інколи з’являлася думка: якщо справді є Т о й С в і ті нам судилася там зустріч — впаду перед нею на коліна: «Простіть, мамо!..»

О-о, непроста це справа — емоційна зрілість людини. Яків казав правду. Ніби й людина як людина, а насправді її просто немає — є лише бездуховний біоробот. І це, мабуть, на певних щаблях розвитку властиво багатьом людям. Принаймні зі мною це було. На жаль, було…

Тим часом Яків також повернувся думкою до розмови про емоційний досвід.

— Індуїстська модель дозволяє пояснити, — міркував уголос він, — як саме співіснують розумове й духовне. Розумове — від тимчасового досвіду. Духовне — від досвіду вічного. Розумієш?

— Ні, Якове. Поки що не розумію.

— Щоб це зрозуміти, треба прийняти піфагорійську модель світу. Вона, по суті, та ж сама, що й у індуїстів. Всесвіт — це гармонія сфер. Кожна сфера — жива, одухотворена й розумна… Ось так, скажімо: у великих міських будинках люди живуть, не заважаючи одне одному. Живуть блоками, окремими квартирами. І кожному здається, що є тільки він — інших немає. Принаймні можна так абстрагуватися. Навіть треба. Бо якби ми всіх інших бачили й чули… Ну, це вже був би такий гармидер!.. Ми просто не змогли б існувати. Чи не так?