Микола Руденко - У череві дракона

— Гм-м, — вдоволено мугикнув Яків. — Так можна відбувати кару.

Хотілося погомоніти про Крігера, але ми тільки засмучено позирали на стелю — там ховалася небезпека. Якщо німець — наш друг, його належало оберігати. І якомога пильніше.

Дивна річ: інші наглядачі «не помічали» ящика, вкритого чорним зеківським бушлатом. Мабуть, поміж ними існувала своя професійна солідарність. Але німець, безумовно, ризикував: у камеру міг зазирнути підполковник Жлоб. Як йому пояснити цей комфорт — пошаною до інваліда війни? Але ми вже знали, як він ставиться до моєї фронтової інвалідності.

На наше щастя, Жлоб був такий же ледачий, як і жорстокий: за три місяці нашого перебування в ПКТ він лише раз вшанував нас своєю появою. Лишалося пошкодувати, що Крігер під нашими дверима з’явився так пізно.

Я сплюнув у власну долоню — то була не слина, а чиста кров. Ясна кривавились уже близько місяця, зуби хиталися. Яків лякав мене: саме так, мовляв, починається цинга. Я не чув, щоб хтось із нашого табору хворів на цингу, а проте звернувся до лікаря. Як і завжди, лікар безпорадно розвів руками. Потрібні полівітаміни, а їх санчастина отримує обмаль. Тоді ми наважились послати ксиву через Черняка. І ось коли знов заступив на зміну Крігер, загримів замок — прапорщик покликав мене в кімнату, призначену для чергових.

Розгорнувши газету, висипав на письмовий стіл жменю дубової кори.

— Це вам від друзів.

Я розгублено запитав:

— А що з нею робити?

— Зараз побачите.

На електроплитці у літровій бляшанці кипіла вода. Крігер кинув у неї дубову кору. Хвилин за п’ять вимкнув плитку й сказав:

— Нехай ця заварка добре настоїться. Примостіть на батареї. Потім набирайте в рот і полощіть. Тричі на день після їжі. Оце й усе лікування. Якщо треба буде повторити — скажете.

Повторювати не довелось: на другий день кровотеча в роті припинилася, а на третій мої зуби перестали хитатися — сиділи в яснах міцно, мов у гризуна.

Ти питаєш, Андрію, коли я поїхав на Урал. Після закінчення першого курсу ІНО. Іще не забув? Так тоді називався педагогічний: Інститут народної освіти.

Але дозволь нагадати: ми з тобою роз’їхалися у тридцять шостому. Наша сільська школа так і лишилася семирічкою, а ми вирішили вчитися далі. Тебе прихистив дядько в Алчевську, а я опинився у Ворошиловграді, на Кам’яному Броді. Там жила тітка Христя, материна сестра. Бачились ми лише вряди-годи. Ти якось прогостював у мене днів зо три, ми ходили пішки на Дінець. Пригадуєш?..

Так воно вийшло, Андрію, що мене в армію не взяли. Петро Крикуненко звільнив від мілітарної повинності: одноокий. Отож я міг продовжувати навчання в інституті, а тебе в тридцять дев’ятому постригли. Так я більше й не чув про тебе. Та й ти, мабуть, нечасто мене згадував. Це право юності: недовго сумувати з приводу розлук. Виникають нові знайомства, нова дружба. Ну, а солдат взагалі собі не належить. Тоді ми з Гітлером ділили європейський пиріг. Навіть не один, а одразу два: західноукраїнський і прибалтійський.

Хотіли й третім поласувати, фінським, але він, на превеликий наш смуток, вельми міцні горішки в собі переховував — зненацька зуби пощербили. До речі, саме це лихо потягнуло за собою лихо страшніше: якби ми не показали Гітлерові, що наша армія все ще перебуває на рівні Першої світової війни (з шаблями на танки!), — фюрер берлінський не наважився б рушити війною на фюрера московського.

Влітку тридцять дев’ятого року я розшукав Марію. Ми вже були не діти: мені двадцять, їй — двадцять два. Я вчився й підробляв потроху: розвантажував вагони на товарній станції. Отже, якась копійка водилася.

Знаєш, друже, потім я намагався зрозуміти: чому саме Марія? Хіба інших дівчат не було? Річ тут не в тому, що я колись пообіцяв розшукати її. Вона іронічно поставилася до моїх слів. Та й чи могло це бути інакше? Адже ж відомо: дівчата визрівають раніше від хлопців. По суті, вона вже була дорослою, а я — шмаркач, прости Господи. Дитяча закоханість рідко буває тривалою. Отже, річ не в отій закоханості. А в чому ж тоді річ? Дошукуючись мотивів, які повели мене на Урал, я дійшов ось якого висновку. Якби наше дитинство було інше — не таке гірке й болюче, — Марійка для мене була б просто дівчиною, та й годі. Я дивився б на неї так само, як на інших дівчат, не відчуваючи особливих обов’язків.

Але все те, що впало на наші дитячі голови, породило закоханість, у якій хлоп’яче зростається з братським. Додам як педагог: мабуть, ми не завжди виграємо, коли намагаємося врятувати підлітків від смутків і страждань. Рятувати, звичайно, треба — це наш обов’язок. Але я певен, що в Бога існує своя педагогіка: душа, яка не знала страждань, рідко розкривається для добра. Здебільшого вона лишається в полоні егоїзму.