Микола Руденко - У череві дракона

— Пора хату глицею обмостити, щоб не піддувало. Хіба ж вони без мене зроблять?..

Ночами вже було зимно. Як вона збиралася їхати? Але Марійка спритно вскочила в тамбур пасажирського вагона, наче володіла квитком першого класу.

— Не журіться! Жизнь наша все одно пропаща.

Якось силувано хихотнула — мені в цю мить вона не сподобалась. Була схожа на безпритульних дівчат, що сотнями тинялися по вокзалах та поїздах. Але то була коротка мить — одразу ж стала сама собою.

Поїзд рушив, а ми з Яковом іще довго стояли на колії, махаючи вологими кашкетами.

Кому махали — чи не власному дитинству?..

Мабуть, ніщо так не єднає людей, як спільні спомини про дитинство. Навіть брати — тільки тоді брати, коли є в них відчуття спільного витоку. Якщо зважити на обставини, за яких відбувалися наші мандри в далеке дитинство — тюрму в тюрмі, ненависне клацання вічка в залізних дверях, схожий на глину хліб та фекальний сморід із умивальника, — тоді стане ясно, що три довгі місяці в ПКТ не могли не зробити нас братами.

— Гидке відчуття — бути експонатом для спостережень, — роздратовано мовив Яків, коли вже, мабуть, усоте впродовж дня клацнуло вічко й з’явилося в ньому казенне око наглядача. — Відчуваєш себе рибою в акваріумі. Або ще гірше: твариною в зоопарку.

— Не звертай уваги. Принижені не ми — принижує себе той, хто підглядає. Якщо ж вони цього не відчувають, їх можна не жаліти.

— Ну, гаразд. Мене вони мають право вважати ворогом. Але ти… Що ж ти ворожого вчинив? Всього лишень дозволив собі їх покритикувати. Але це ж твоє конституційне право! Виходить, вони зневажають власну конституцію. Отже… Отже, вони все ще не держава.

— Тобто?

— Бракує цивілізованості, щоб стати державою. Переслідує відчуття власної неповноцінності. Практично це виявляється в дикунському страхові перед словом…

Яків хотів було продовжити свої філіппіки, але гримнула кормушка — в квадратному отворі, з’явилося привітне обличчя Черняка. Подавши хліб, Черняк виразно поворушив губами — мовляв, прочитайте ксиву. Мене дратував тюремний жаргон, але від нього не було рятунку так само, як і від інших атрибутів тюрми. Михайло це називав краще: грипс.

Розломивши хліб, ми побачили записку. Знову писав він, Михайло:

«Чому мовчите повідомте що треба».

Я порвав записку на дрібні клаптики й кинув у нужник. Тим часом Черняк показував на мигах, щоб відповідь ми написали негайно. Це мене спантеличило: за спиною Черняка шаркотіли кроки наглядача. Наглядач, видно, ходив у повстяних пантофлях.

Черняк не діждався нашої ксиви. Почастувавши нас розвареною перловкою, забрав металеві миски й замкнув кормушку.

Після випадку з Марининою хусткою ми розробили метод писаного розмовника, який негайно знищувався.

Яків написав на клаптику із школярського зошита:

«Треба повідомити друзів, що тобі загрожує цинга. Може, щось придумають».

Передбачливі тюремники не дозволяли мати в камерах будь-яке писадло — ні кулькописів, ні олівців. Олівець тиждень тому приніс Черняк.

Я відповів Якову: «Побоююсь Черняка».

Списані клаптики паперу належало без будь-якої затримки дрібно порвати й кинути в нужник. Та не встигли ми цього зробити, як двері з гуркотом відчинилися й до камери з порожнім ящиком з-під якихось консервів увійшов прапорщик Крігер. Усміхнено глипнувши на мій стиснутий кулак, поставив під батареєю принесений ящик і, ні слова не сказавши, вийшов геть. У дверях заскреготів середньовічний замок. Мабуть, ці грубо змайстровані замки мали значення якихось символів. Але яких саме? Може, міцності й надійності держави?..

Крігер нещодавно почав чергувати в приміщенні, де містилися камери ШІЗО і ПКТ. І саме під час його чергувань Черняк приносив з кухні поживніші страви. Власне, це була звичайна тюремна їжа, але з того ж самого казана можна зачерпнути по-різному. Ми були певні: наші друзі на кухні хочуть нас підгодувати, але за роздачею завжди стежив наглядач. Отже, добрі наміри друзів могли завершитись тим, що хтось із них опинився б по сусідству з нами. Але чому Черняк не боявся німця?..

Зрештою оцей ящик. В камері ПКТ замість столу бовваніло таке ж саме залізобетонне доробало, як і в ШІЗО. І так само я не міг посидіти й півгодини — змушений був тупцювати по шістнадцять годин на добу. Тепер я мав змогу сидіти, привалившись спиною до батареї. Це мені здалося райським комфортом. Та ще й під сірим, замурованим кригою віконцем. Хоч від нього й мало світла, але в такій позиції можна було читати.