Микола Руденко - У череві дракона

— Він, сам отой, — показуючи вузлуватим пальцем кудись поза хмари, втішав нас дід Самотой, — він усе пам’ятає, у нього все записано. Він довго вміє мовчати, але колись своє скаже.

Мають проминути десятиліття, доки я зрозумію цю всесвітню мудрість.

Проте повернімось до Марійки. Ми з Яковом побачили її на похороні — вона зовсім не ховалася, але запнулася чорною хусткою так, що, лишень підійшовши впритул, можна було її впізнати. Не плакала і зовні здавалась нібито спокійною. Лише пальці, що бгали кінчики хустини, дрібно тремтіли. Та ще, коли переступала з ноги на ногу, виразніше було помітно, що кульгає.

Після похорону Марійка сама розшукала нас і тихо сказала:

— Я в котловані сховаюся. Там вас чекатиму.

Ми чомусь називали котлованом велику бетоновану трубу під залізницею — мабуть, назва лишилася іще з часів будівництва. У трубі можна вільно, не згинаючись, ходити. Там жебонів струмок, що інколи робився чорним, коли із шахти викачували воду.

Марійка справді чекала нас під залізницею — у високих полинових стеблах, що росли біля труби. Ми пішли яром, поміж голими пагорбами, а відтак заглибились у Дубову балку. Ніхто нас не переслідував: тим, хто наглядав за порядком, нині було не до втікачки.

— Приходьте завтра вранці. В балку приходьте. Гаразд? — просила Марійка. — Щоб ніхто не бачив.

— А чого? — запитав Яків.

Сонце гніздилося вже доволі низько, сріблисті нитки павутини тонко покреслили простір. Вони були туго напнуті й мали б дзвеніти, мов струни, але чомусь не дзвеніли. Листя дерев подекуди ніби підпалене — проте підпалене ледь-ледь, наче вогонь намагався його дістати й не дістав.

— На станцію підемо. З вами якось легше. — Втягнула повітря в груди, вхопилася за дубову гілку. — Поїду звідси. На Урал повернуся, до братів. Як вони там без мене?..

Тим часом вечірнє сонце зробилося великим, соковито-червоним — так наливається червоною барвою щось живе, наповнене кров’ю. І небо на заході також наповнене живою кров’ю. А з глибин небесної крові висвічувала велика Душа — така велика, що огортала собою весь видимий і невидимий світ.

Раптом Марійка, затуливши долонями обличчя, упала головою в розвилку старого дуба, незміцнілі плечі затряслися в плачі.

— Чого він… — Слова булькали в її грудях, мов повітря, що пробивається крізь товщу води. — Чого він такий?..

— Хто? — спантеличено запитав я, не знаючи, що зараз належало робити. Зрештою наважився покласти руку їй на плече — і це виявилося цілком доречним.

— Світ, — підвівши голову, сказала Марійка. — Чого він такий?..

Більше ми ні про що не говорили. Марійчине запитання породило в душах незнайомі хвилі — вони билися в береги людського «я», вимагаючи ясності. Але ясності не було. Навпаки: ми поволі усвідомлювали — кожен окремо, — що це лише початок нашої муки.

Справді: чому він такий — цей прекрасний і водночас жорстокий, немилосердно жорстокий світ? Хто його таким зробив — люди чи, може, сам Бог?..

Сьогодні я дивлюся духовним оком на три дитячі постаті поміж осінніми дубами — дивлюся з пошаною і співчуттям: так мало ми прожили і так багато пізнали горя! А скільки ж його попереду! Мабуть, ми були саме тим поколінням, яке таємничі сили, котрі керують земним життям, іще до народження нашого призначили для страшного броду: броду через кров і смерть, через страждання й муки — від першого спалаху свідомості до останнього подиху.

Ми ще тоді не розуміли, що це було наше прощання з дитинством. Найвиразніше це відчув Яків. Не соромлячись мене, взяв Марійку за руку і зовсім не по-дитячому сказав:

— Я знайду тебе, Марійко. Обов’язково знайду.

Йому було тоді неповних чотирнадцять років.

Вона мовби прокинулась — глянула з подивом на вогнисте волосся Якова, на вкрите ластовинням обличчя. В очах зажевріло щось схоже на сміх, відтак набігли сльози.

— Таке скажеш! Навіщо я тобі потрібна?

— Знайду, — вперто повторював Яків, буцім не існувало інших слів.

— Коли? — уже не ховаючи смішинок в очах, запитала Марійка. Яків промовчав, він лише сопів, ніби наповнений перегрітою парою. Марійка не допитувалась, притягла його гарячу голову до грудей і по-сестринському поцілувала в пітний лоб.

— Дурненький. Нічого ти не тямиш.

Наказала нам повертатись додому. Яків хитався, мов загіпнотизований. А наступного ранку побачили її в куфайці й чоботях — мабуть, так вона зодягалася, коли возила колоди до Чусової. Думкою була вже далеко. Говорила про братів так, наче була не меншою сестрою, а матір’ю.