Микола Руденко - У череві дракона

— Хто вас послав? — насторожено запитала дівчина. Брівки набурмосено опустилися, губи стиснулися, повужчали й начебто аж побіліли.

Я одразу ж відчув: перед нами була інша Марійка. Проминуло два роки, як Вишняків вивезли. Але ж Марійка не просто подорослішала (тепер їй повних шістнадцять) — щось нове з’явилося в її карих очах і у виразі обличчя. Мовби закрем’яніла душа, запеклась кров’ю — тепер ця дівчина не вміє ні стогнати, ні плакати. Зате вміє постояти за себе.

Мабуть, я надто по-дорослому змальовую її нині — тоді якось інакше думалося. Але душа й розум по-різному сприймають явища, отже, я тут передаю те, що відчув серцем.

— Хто вас послав мене вистежувати? — повторила Марійка. Яків лише мінився з лиця — ось-ось провалиться крізь землю.

— Ніхто не посилав, — відповів я знічено. — Не сердься, Марійко. Ми скучили за тобою.

— Скучили? — посміхнулась дівчина. — Так я тобі й повірила.

— Правда.

— Їж землю.

Я розгорнув бур’ян, нагріб землі разом з камінцями і вже підніс до рота. То була наша клятва — Марійка це знала.

— Тьфу, дурне!

Вона спритно підбила мою руку, земля висипалась зі жмені.

— Сідайте. Я вам вірю.

Пізніше я зрозумів: Марії потрібні були гінці й провожаті. За Грицьком міліція стежила. Зустрічалися вони покрадьки, розходилися різними дорогами — через терни та густі дубняки. Отож ми й стали їхніми гінцями. Слугували їй — не Крикуненкові. Ми добре відчували настрій села, а воно співчувало Марійці Вишняковій.

Згодом ми вже знали, що їй довелось пережити по тому, як родину Вишняків заштовхали в залізничний «телятник». Людей у нього натоптували стільки, як оселедців у бочку. Були тут жінки й діти, старі й молоді. Скулені, з підібганими ногами, сиділи на підлозі, іншим і сісти не вдавалося — стояли, привалившись спинами до стінки вагона. А дорога була довга, смертельно довга. Харчі скінчилися, час від часу варта кидала у вагон кілька глевких буханців — отим і мусили жити. На щока діставалось не більше, ніж у рота можна вкинути.

Ночами намітало в щілини снігу, а теплим одягом запаслися не всі — у Вишняків на сім’ю був один кожух та пара валянок. Кожух віддали матері, але вона накрила ним батька, що лежав на підлозі в гарячці: дістав запалення легенів.

По нужді не випускали — серед вагона стояло спільне для всіх відро. Людям доводилося заплющувати очі або відвертатися, якщо комусь воно було потрібне. А Марійка так не могла — соромно. Отож якось, коли вартовий відсунув двері вагона, вона стрибнула повз нього й метнулася поміж рейками. Не встигла сховатися за колесо вагона, як почула постріл, щось обпекло ногу нижче коліна, зацебеніла кров. Старший брат Іван, відтрутивши вартового, теж зіскочив на колію. Варта вже не стріляла, бо люди почали кричати:

— Вбивці! Душогуби!..

Іван ледве встиг вихопити поранену сестру з-під залізного колеса, як поїзд рушив.

Батько не доїхав до Уралу — помер. Старого винесли на якомусь полустанку — і що сталося з його вимученим тілом, Бог один знає.

Та хіба ж тільки його винесли?..

Мати померла вже на Уралі — серед глибоких снігів, куди вигнали людей із вагонів, як овець напівживих. А проте вівцям легше: їх вовна гріє.

Брати знайшли для Марійки якусь хижку, поставлену людьми, що прибули раніше, — дівчина й ходити не могла. Прихистили її добрі люди, що вигрівали одне одного власним теплом. А хлопці збили нашвидкуруч щось схоже на безверху комірчину, де й перезимували під одним кожухом.

Сокирами й пилами підтинали велетенські модрини, вони падали гіллям у глибокий сніг, що лежав тут місяців по сім, не менше. Небо низьке, свинцеве. Сонце ходить по ньому несміливо, наче боїться передчасно вгаснути, як гасне розпалене із свіжої деревини ненадійне вогнище в північних снігах.

Все там якесь дивне. Спориш, лобода, кропива — все ніби таке, як і на Вкраїні. Але ж ні, зовсім інше: так швидко росте, так поспішає! Бо літо коротке, мусить поспішати. За якихось два місяці трава виростає по груди — і лягає в перезрілості своїй, обсипавши насінням вологий суглинок. Ось де худобу тримати — сіна можна нагромаджувати безмір. Але про це й думати не варто: не для того їх пригнали в тайгу — пригнали заради лісосплаву.

А як нога загоїлась, Марійка дістала у своє розпорядження стару кобилу й сани. Кобилу називали Хохлушкою — так само, як і Марійку. Возила модринові колоди на берег Чусової. Згодом потроху звикла, бо її любили. А це ж відомо: ніщо так не гріє душу, як любов людська.