Микола Руденко - У череві дракона

Минуло ще кілька місяців — і на землі українській почалося те, чого зроду-віку не траплялося: страхітливий голод. Ми знали, чому він почався і хто в цьому винен. Партійці ходили по хатах, перекопували долівки, розламували печі — шукали зерно. Забирали все до зернини. Тому це й сталося. На жіночих ногах здувалися сині пухирі, що потім лопалися й витікали сукровицею; людина лягала на лаву, щоб більше ніколи не піднятися, — не скаржилась, не просила хліба, а лише стогнала, бо його, стогін, навіть терплячій душі погамувати важко.

Щоправда, помирали в сусідніх селах, а в нашому селі мертвих не було — були тільки пухлі з голоду: виручала шахта. Шахтарі отримували підземну пайку — близько кілограма хліба на день. Звісно, далеко не всі були шахтарями. І взагалі шахтарів було небагато, але ж оті пайки глевкого, мов глиняні вальки, шахтарського хліба по крихті, півкрихти ніби вітром розносило по голодних хатах — і це майже неймовірно: здавалося, повинні були б уже померти, але ж не вмирали. Однієї крихти, виявляється, досить, щоб порятувати людину від голодної смерті. Отже, в тих селах, які вимирали, не лишалося й крихти…

Мені вже не треба було силкувати себе, щоб зникло оте принизливе «дядько Параска» і назавжди утвердилось почесне: Іван Кирилович. Я виходив за вітряк, де яри й пагорби були вкриті снігом, — дивився в напрямку шахти: чи не йде з роботи Іван Кирилович? Він сам заходив до магазину по свою пайку. Чорний від вугілля, тільки зуби біліють, у мокрих брезентових штанях і такій же куртці, ішов протоптаною в снігу стежкою повз нашу хату — і я вже знав, що мені належало зайти до Якова, щоб отримати свою щоденну скибочку. Не я один був на його утриманні — скибочки, часом не більші від сірникової коробки, потрапляли й в інші сусідські хати. Собі, Марині, Якову він залишав майже стільки, скільки видавав сусідам. Щоправда, в Марини іще потроху корова доїлася — це підтримувало сім’ю. А в нас і корови не було. Та хіба ж тільки в нас?

Іван Кирилович дуже схуд, округлості позападали — тепер уже ніщо в ньому не підкреслювало тієї дози жіночості, якою його свавільно нагородила природа, він здавався нормальним мужчиною. Таким його й почали бачити люди. Та й як іще можна бачити того, хто з обушком спускається в забій? Звичайно, в шахті працювали й жінки, але ж не в забої. І тільки для Грицька Крикуненка цей аргумент здавався недостатнім — він затявся на своєму намаганні «вивести гермадита на чисту воду», мовби саме існування Івана Кириловича, ба навіть те, що він працював у забої, було неабияким злочином.

Шахтарі, вилізши з шахти, одразу йшли в душову, милися, перевдягалися в чисте і вже потім рушали додому. Іван Кирилович у душову не заходив — тітка Марина гріла воду вдома й сама його мила в ванні з білої оцинкованої бляхи. Саме це й пояснював усім Грицько, вмовляючи шахтарів допомогти «нещасній» Марині — треба якось затягти дядька Параску в душову, гуртом роздягнути (хай собі верещить та пручається!) і промочалити його під гарячою водою. А тим часом гарненько роздивитися, чим вона, ота істота, відрізняється від інших людей.

Це було вже напровесні — в повітрі пахло чимось схожим на зілля. Мовби десь у небі, за хмарами, воно вже зеленіло й наливалося соками, а тут, на землі, іще тільки в думках людських шелестіло кропивою і лободою, бо всі розуміли: хто до лободи доживе, того вже на цвинтар не понесуть.

Шахтарі з обушками на плечах, з мідними дужками від бензинок на схудлих шиях вийшли з кліті й попрямували в душову. Всі пороздягалися й почали змивати з себе вугільний порох. Саме тоді Грицько з двома своїми дружками внесли на руках у душову Івана Кириловича й силкувалися його роздягнути. Дядько мовчки відбивався: одного головою в підборіддя вдарить, другого — коліном у живіт. Та, мабуть, його удари були надто делікатні, бо Грицько реготався, заохочуючи товаришів діяти рішучіше.

І тоді Іван Кирилович не витримав — писклявим голосом закричав:

— Гетьте! Чуєте? Гетьте, проклятущі душі…

Серед шахтарів був приїжджий, із полтавців, — кажуть, учителював на селі, доки ще було село, були учні. Не любив розповідати про лихо народне, та люди й так розуміли, що його привело на Донбас. Отож він, розштовхавши шибеників, визволив із їхніх недобрих рук Івана Кириловича.

— Ніби й дорослі, а розум дитячий, — картав він Грицькових дружків.

Шахтарі підтримали приїжджого, Грицько більше не пробував повторити своє насильство. А небавом про цей випадок забули — у кожного свої клопоти. До того ж Іван Кирилович виявився досвідченим шахтарем — видно, йому не вперше доводилося спускатися туди, де людська душа особливо гостро відчуває свою близькість із глибинним Духом Планети.