Микола Руденко - У череві дракона

Жінки й дівчата, що важкими сапами прокладали шлях воді, саме посідали обідати — в кого пляшка з молоком, в кого цибулина з коржем, що був неприховано зеленкуватий, бо в тісто доводилось підмішувати зілля. А дехто з дівчат, поскидавши вологий від поту одяг, віддав своє натомлене тіло прохолодній воді — цнотливо й довірливо, як дитина віддає його в материнські долоні. Річка під вікопомним колесом, оснащеним бляшаними черпаками, була глибша, ніж деінде, тут вільно було досхочу напірнатись і наплаватись. Не можна сказати, щоб це місце було сховане від людських очей — купальниць видно ще здалеку, — але діяла мовчазна угода: коли сільський трудівник роздягається над річкою, щоб святою водою освіжити зморене тіло, всякий мусить відвертати голову від його первозданної голизни, бо це справа природна, тут хахоньки недоречні.

Проте діяла й інша угода: дівчата знали, що, сховавшись в кущах, підглядали хлопці, а коли купалися хлопці — підглядали дівчата. На нас, підлітків, ніхто й уваги не звертав — наш інтерес до людської статі вважався законним, бо хіба інакше приходить до людини зрілість?

Отож ми з Яковом лежали в кущах, пошепки обговорюючи враження від дівочих принад, обговорюючи уривчасто, сором’язно. Тим часом роздягнулась тітка Марина, яка також працювала на колгоспному городі й вирішила трохи освіжитись. Тепер я розумію, що Марина тоді ще була молодицею, — їй ледве виповнилось тридцять, але нам вона здавалася старою. Ми з Яковом відвернули голови й почали виповзати з кущів. Зненацька почули над собою зухвале:

— Фі, цяціньки які. Чого тікаєте?..

То був голос Петра. Як і завжди, Петро був розхристаний, з волосся за комір стікала вода. Може, нічого б і не скоїлось, якби він не показав на дерев’яний риштак, де, відвернувшись від купальні, сидів дядько Параска.

— А ви мені скажіть, чого оте опудало відвертається? Воно ж ні баба, ні мужик. — І, презирливо чвиркнувши крізь зуби, по складах, з притиском вимовив таємниче слово, яке ми вже чули від його старшого брата: — Гар-мо-дит!..

Петро почав із цинічною детальністю розпатякувати про інтимні відносини між тіткою Мариною і дядьком Параскою. Яків терпів, наливаючись кров’ю, та врешті-решт терпець йому увірвався й він накинувся на Петра з кулаками. Широкогрудий Петро був сильніший від кощавого Якова, але ж образа довго нагромаджувалась в серці мого товариша — він своїми ударами звалив Петра в кропиву і, обпікаючи власні руки, товк його обличчям об зубчасте листя й волохаті стебельця. Петро навіть почав схлипувати — він виявився зовсім не залізним, як хотів те показати. Коли ж Яків його нарешті відпустив, Петро відбіг за вал, по якому дзюркотіла річкова вода, і звідти погрозив піднятим кулаком:

— Я тобі цього не забуду, гармодитський вишкребок!..

Я вже казав: ми з Яковом любили лазити по дірчастих стінах вітряка, навідуючись в гості до шпаченят, які ще не встигли зіп’ятися на чорні, з райдужними переливами, крила. Саме в такий мент нас настигло каміння, що гуло понад вухами й, ударяючись об стіни, обсипало наші голови дрібними піщаними крихтами.

Ми ніби змовилися: відпустивши пальці, попадали в бур’ян і залягли під стінами нашої крилатої фортеці. По тому, скільки одразу злітало в повітря каменюк, ми зрозуміли, що нас облягала вся Крикуненкова ватага, але нікого з наших учорашніх дружків не було видно: поховалися в бур’яні, мов татари. Та ось на полиновому пагорбі з’явився сам Петро. На ньому теліпалася довгими рукавами сіра материнська кофтина, полотняні штани на помочах ледь покривали коліна. А проте він був зодягнений так само, як ми всі тоді одягалися, — в те, що довгими зимовими вечорами виробляло саме село по запічках жіночими руками. Символом влади на Петрових грудях висів монокль. Петро час від часу підіймав його до ока.

— Виходьте, бубни надаємо й відпустимо. Живі залишитесь, — намагаючись упоратися з материнськими рукавами, що нагадували волячі кендюхи, виманював нас Петро.

Та нема дурних: відповзаючи по бур’янах, ми сховалися у вітряку й незабаром, піднявшись під самий дах, могли безборонно озирати як самого отамана, так і його босоноге воїнство. Каміння барабанило об іржаву бляху, не завдаючи нам жодної шкоди, зате ми, вряди-годи відповідаючи тією ж самою зброєю, побоювалися провалити комусь голову й через те намагалися перекинути через хлоп’ячий гурт. Наше каміння, добуте із стіни, перелітало через полиновий пагорб, на котрому юрмилися Петрові прибічники, й зникало у сріблистому листі білокорих тополь, що заполонили яр. По його дну, обмиваючи тополине коріння, в’юнився струмок. Час від часу води в струмку прибувало, але вона ставала майже чорною — то викачували із шахти.