Микола Руденко - У череві дракона

Таке світовідчування відокремлювало нас від ватаги, яку очолював Петро, — ми зробили своєю фортецею вітряк діда Самотоя, котрого не розкуркулили лише тому, що вітряк колгоспові був не потрібний: в селі почали забувати, як зібране в полі зерно перетворюється на борошно. А хто потай ходив збирати колоски, розтирав оті жменьки на кам'яній зернотерці, як це в часи Геродота робили скіфи-орачі.

Дід Самотой навідувався інколи туди, де кам’яне серце перестало гуркотіти, а дерев’яні крила вже не намотували хмарок і райдуг на велетенське колесо, виготовлене з дуба і обковане товстим залізом. Дід клав свою сухорляву руку на голову Якова і монотонно вуркотів, наче сизий голуб:

— Ну чого ж це ти домівки відцурався, га? Даремно, хлопче, даремно. — Піднявши догори напівзігнутого вказівного пальця, крутив ним над головою. — Сам отой… Той, що на небі порядкує… Він повелів людям любовію жити, а не злом сатанинським.

За оте «сам отой» (так він про Бога казав) дідуся й прозвали Самотоєм. А його справжнє ім’я вже ніхто й не згадував.

Обличчя Якова наливалося кров’ю, як і завжди, коли хтось йому натякав на особу невідомої статі, котра прийшла в хату, щоб посісти місце батька. Він сопів, увібравши голову в плечі, а дід Самотой продовжував свої повчання:

— Ти соромишся Івана Кириловича татом звати, а хіба матері від того не боляче? Бач, окаянні дядьком Параскою охрестили… А того в понятії немає, що це, може, сам отой… Сам янгел небесний до нас прийшов. — Помітивши здивування в наших очах, дід Самотой заквапився з поясненнями: — Ну, чого витріщились? Ви, мабуть, гадаєте, що ангели на вогненних жеребцях поміж хмарами гарцюють? Може, й таке трапляється, не заперечую. Та здебільшого вони в людській подобі на землю приходять, щоб наші душеньки від зла сатанинського порятувати. І якби не приходили, люди давно б уже так освинячились… Ну, а він, сам отой, ні дядьком, ні тіткою не буває. Це ви собі на кирпах ваших закарбуйте. Ні дядько, ні тітка — ангел небесний. Бо на небі інші порядки, ніж у нас.

Дід Самотой давно вже не замикав вітряка, отож ми почувалися його повновладними господарями. Коли дід, цюпаючи кийком, зникав у яру, за яворами, ми видиралися аж понад жорна, під самий дах, і звідти озирали полинові пагорби, що губилися десь далеко-далеко, куди й конем не доскачеш, — там земля парувалася з небом, як парується чоловік із жінкою, бо ми вже знали: в природі інакше не буває — все, що існує, має собі пару.

Ми з Яковом навіть не уявляли, скільки клопотів завдали нашому владному ватажкові своїм відмежуванням від ватаги. Він став з нами розмовляти лагідно, підсолодженим голосом, ба навіть на цілу добу передав у наше розпорядження найвищий знак його влади — половину призмового бінокля, що дістався йому від розкуркуленого Федора Сердеги.

А сталося так: коли Панько Скирта, стоячи під образами, вигукував своє «хто більше?», йому трапилася до рук ота іграшка Федорового підлітка, що нині разом із батьками десь місить сибірські сніги — якщо вистачило сил до них доїхати. Панько під час розпродажу куркульського майна любив орудувати дерев’яним молотком, стверджуючи, мов печаткою, оголошену ціну. Але ж ота іграшка його спантеличила — чи воно товар, чи тільки півтовару? Покрутивши в руках, він уже хотів було відкинути її геть, та несподівано до неї потягнувся Грицько Крикуненко:

— Скільки воно коштує?

Поруч за столом сидів учитель Скрипка йому доручили все ретельно записувати. Панько півголосом звернувся до Скрипки:

— Як ми цю штукенцію запишемо?

— Коли б на два ока, був би бінокль. А раз на одне, доведеться моноклем записати.

Скирті сподобалось це слово, він його разів десять повторив, доки уламок офіцерського обладунку, проданий за карбованця, не потрапив до Грицька, а від нього — до меншого брата.

Отож тепер, сидячи під дахом вітряка, ми оглядали довколишній світ, дивуючись, що далеке стає близьким і водночас зодягається в казковий серпанок. Особливо цікаво було дивитися увечері на місяць — тіні від гір здобували таку виразність, що ми вже уявляли себе десь там, серед німого космосу.

Потім знов поверталися думками до того, що так боліло Якову. Може б, і звик хлопець до свого дивного вітчима, так Петрова ватага не давала звикнути.

— А може, й справді той… Сам отой, як дід каже…

Це я підкидав Якову, щоб у його свідомості зміцніло небесне розуміння родинної ситуації. Я й сам починав вірити, що дядько Параска таки справді, мабуть, із неба впав, бо ні на кого з односельців наших не був схожий. Для нього, звісно, не було таємницею, що люди базікають, але ж він чи то вдавав, що його те не обходить, чи й справді був байдужий до людських теревенів.