Микола Руденко - У череві дракона

До кафедри наблизився Жовтий і спокійним, добре поставленим голосом сказав:

— Шановні колеги! Наш дисертант — інвалід Вітчизняної війни. Мабуть, немає потреби пояснювати, скільки психічної енергії він витратив і на саму роботу, і на підготовку до захисту. Я певен: якби зараз лікар зміряв його тиск…

— Так, так, — підтримав академік Смородин. — Допоможіть йому сісти в крісло. Всі ми знаємо його дисертацію. Навіщо формальне повторення відомого? Пропоную почати обговорення.

Жовтий вп’явся пальцями в зап’ясток Гриви й потягнув його геть від кафедри. Мирон Сидорович спершу покірно рушив за директором, але раптом відштовхнув його руку й за мить геть увесь переінакшився — це вже був не розм’яклий недоріка, а налитий енергією й рішучістю муж, схожий на тих, що в складі княжої дружини ішли на ви. Не заважала навіть повнота — вона раптом обернулася зовнішнім образом сили. Волосся розметалося й довершувало картину, яку можна було б назвати так: «Не ловіть мою душу — не віддам!..»

Грива не повернувся на кафедру — заговорив, стоячи в просторі між нею і першим рядом. І якось ніби ненароком наближався до столика, за яким сиділа Клара Петрівна, ніби шукав підтримки, як у мить пробудження шукав її в образі Марії Магдалини.

— Шановне товариство! Я не хворий. І справа тут не в кров’яному тиску, а тисненні на мою совість… — Він зробив тривалу паузу, мовби підводячи риску під попередньою фразою: не варт, мовляв, про це надто розводитись. — Я вдячний, що ви вшанували увагою мене і мою роботу. Але я змушений вибачитись перед вами за те, що в мене забракло мужності відмовитись від захисту раніше… Так, раніше, аби не ганьбити себе прилюдно і не зловживати вашим добрим ставленням…

У залі сиділо близько сотні людей, гостро зацікавлених у кожному слові, що мало будь-який стосунок до науки. Там, де все планується, рідко траплялися випадки, щоб на захисті дисертації сталося щось несподіване, — директивні органи мали трохи не стовідсоткову гарантію: кому належить здобути науковий ступінь, той його здобуде. І раптом отака заява!

Іван Корнійович почувався зганьбленим режисером, чий спектакль провалився, — мов побитий, почовгав по залу, шукаючи вільного місця. Йому здавалося, що всі погляди приковані саме до нього — не до Гриви. Звісно, він каявся, що дозволив собі поспівчувати колезі більше, ніж мав на те право як офіційна особа.

Тим часом двері відчинилися і на вході до залу, мов потойбічне видиво, з’явилася Мирослава. Трохи припізнившись, вона стояла під дверима і все чула. В перший мент її вдарила гадка: пропаде замовлений у ресторані обід на тридцять персон — просто жах! Відтак вона зміркувала, що пропаде лише їдло — не напої. Це її трохи заспокоїло. І лише по тому до її свідомості просочилося, що тут провалилося у прірву дещо незмірно більше, ніж ресторанний обід. Вона не вірила в жодну філософію (все це існує для того, щоб ховати справжні думки!), зате вірила у всемогутність Андрія Даниловича. Зараз Мирослава викличе отого пласколицього бовдура, що віднині не має жодного права очолювати інститут (о-о, вона йому цього не подарує!), і з його кабінету по спеціальній мережі зателефонує Андрієві Даниловичу — хай виручає. Але ж слід це зробити якомога швидше!..

Вона була зодягнена в зелену сукню із тонкого, мов шовк, закордонного оксамиту. Навіть у цю хвилину Мирослава бачила себе збоку — знала, що виглядає звабно, але їй зараз була потрібна влада. Вираз обличчя, який означав владу, їй добре відомий, — зодягнувши саме цю маску, вона пальцями й губами почала подавати знаки Іванові Корнійовичу. І той буцімто їх помітив (до речі, помітив не лише він), але тільки дратівливо струснув головою, наче відганяв настирливу муху. Жовтий уже бачив, що становище залагодити не можна, — саме тому він і покинув стіл під червоною скатертиною, сховавшись серед публіки.

Побачив Мирославу також Мирон Сидорович, але він знов відчув на своєму черепі розпечений шолом (хоч це тепер був лише спогад) — його вже ніхто не міг спинити.

— Я прошу занести до протоколу мою офіційну заяву: сталося так, що на сьогодні моя докторська дисертація уже не відповідає моїм науковим переконанням. Так, не відповідає… Ось чому я її з обговорення знімаю. Іще раз прошу вас, дорогі колеги: пробачте, що завдав вам клопоту, але… Але це справа мого сумління. Я просто не можу інакше.

Він вклонився й хотів уже рушити туди, де стояла Мирослава, але хтось із публіки зупинив його запитанням: