Микола Руденко - У череві дракона

Мирон, як і більшість кирпатих грамотіїв, у яких полотняні штанці були заляпані бузиновим чорнилом, рано навчився поглядати зверхньо на своїх темних батьків, котрі не вміли навіть нашкрябати заяви до сільради — просили дітей. Справді, що вони можуть знати? Знають учителі, бо якби не знали, їм би не дозволили навчати. А вчителі кажуть: Бога немає — є природа.

І досі пам’ятає Мирон, як відповіла йому неписьменна мати на оте доведене до абсурду протиставлення. Вона мовила:

— Ну, якщо так… Тоді природа — Бог.

Це було сказано поміж іншим — як щось таке, що само собою зрозуміле. Мати, звичайно, не надала своїм словам філософської ваги, не побачила в них якоїсь особливої мудрості — просто вони вихлюпнулись із її селянського досвіду, що круто замішаний на щоденному творенні живого.

Сьогодні він пригадує не лише слова — пам’ять воскресила кожну деталь краєвиду, що більше ніколи таким не буде, як був тоді: всенька земля нині там забудована казенними стінами й сірими дахами, геть-чисто все завіяно чорною шахтною порохнею. Мирон пригадує навіть місце, де вони стояли, коли мати мовила оті святі слова, — стояли біля викладеної із дикого каміння загорожі, що відмежовувала їхню садибу від скелястої дороги, яка вела із поля в село. Дорога була крута — коли возили гарбами снопи або сіно, на задні колеса прилаштовували важкі залізні гальма.

Любовно оглядаючи сина, Мирон подумав, що саме в його віці найміцніше вкарбовуються в пам’ять світоглядні істини, — і йому забагнулося знайти для Сергійка такі слова, які знайшла колись неписьменна мати; такі, щоб і через півстоліття не загубилися — жили собі, причаївшись у якійсь потаємній клітині мозку, а відтак у критичній ситуації (бо хіба в Сергія таких не буде?) випурхнули з неї, щоб розростися до цілої людської сутності. Справді ж бо, все, що досі пізнав Мирон, — усе, що дали йому книжки, безсонні ночі й навіть отой вогонь, що упав з неба на його мозок, — вміщалося в стислій материнській формулі. Зі сльозами на очах він думав про небіжчицю, і йому до болю в серці хотілося, щоб син колись так само думав про нього. А проте Мирон Сидорович так і не знайшов потрібних слів — бо й сам не знав, як узгодити обличчя Ісуса Христа, що в його уяві розросталося до масштабів галактичної монади (отже, більше, ніж здатна вмістити Сонячна система!), й недвозначні закони природи, котрі піддавалися простим математичним обрахункам.

Нарешті знайшлося щось приблизне — Мирон Сидорович, поклавши руку синові на плече, заговорив:

— Я помічав, ти інколи переглядаєш книжки в моєму кабінеті…

— Хіба не можна?..

— Не про це мова. Ніколи не розгортав том Сковороди?

— Знаю. Він у тебе стоїть поміж Спінозою і…

— Джордано Бруно, — підказав батько.

— Так. Я пробував читати, але… — Сергій лукаво посміхнувся, і в самій його посмішці можна було побачити, що хлопець уже дещо тямить. — Вальтер Скотт мені дається легше.

Мирон Сидорович помовчав, добираючи слова, але сказав без особливого добору:

— Розумію. Прошу тебе запам’ятати оцю нашу розмову. Доростеш і до Сковороди. А коли доростеш, знайдеш у нього відповідь на всі свої запитання.

— І про Бога? — якось насторожено перепитав Сергій, мовби в самому запитанні ховалася небезпека.

— Так, і про Бога. — А після паузи Мирон Сидорович додав: — Є природа видима і Природа невидима. Бог — то є невидима Природа. Так навчає Григорій Савич.

— Я гадаю, що краще сказати не можна.

Грива крадькома спостерігав, як мінявся вираз обличчя у сина, — спершу воно зробилося надміру поважним, відтак очі почали бігати по небу, наглядаючи за ластівками, що кидали власне тільце зі швидкістю блискавки; з неба погляд хлопця опустився на землю — то він завмирав на довірливому лелеці, що на своїх високих хідляках статечно обмірював заболочений берег озера, то поспішав навздогінці за метеликом, що нагадував дві трояндові пелюстки, які, спарувавшись, несподівано дістали снагу незалежно жити й літати.

Миронові видалось, що хлопець прицілюється і прицінюється, ніби питаючи: а як ти, світе, маєш виглядати, коли до тебе прикласти оте, що сказав батько?..

Грива більше не повертався до цієї теми: хліб випікається не із дріжджів — їх кидають малу дрібку, аби почалось бродіння.

Наступного тижня сім’я Гриви жила наближенням події, котра мала докорінно змінити її громадський статус і побут: що там не кажіть, а доктор філософії — це, даруйте, не батрак на академічній ниві. Це постать, яку далеко видно. Мирослава вже мріяла про статті в центральних газетах, підписані повним науковим титулом її чоловіка. І хоч вона знала, що Мирон не любив, коли йому телефонували із редакцій, щоб замовити статтю (здебільшого відмовляв), але ж була певна: стане доктором — центральним не відмовлятиме. Вона вже нагромадила доволі аргументів, щоб його умовити.