Микола Руденко - У череві дракона

Костюм вийшов на славу — справжній смокінг. Комірець сорочки, манжети, краватка — все це входило в коло турбот, якими жила дружина, а Мирон лише посувався за інерцією. Він вимушений погодитися на захист — вимушений силою обставин. Може, і є сенс у тому, що каже Жовтий: що крутіші сходи, які ми долаємо, то надійніше треба зафіксовувати сходинки, які лишилися позаду, бо то є етапи нашого життя. Захист докторської — риска під минулим. Адже ж ти не фальшивив, коли працював над дисертацією, — то була твоя вчорашня інтелектуальна стеля…

Мирон чув інший голос у собі, він кликав зазирнути глибше у власну душу — чи немає там протесту проти того, що тобі доведеться захищати? Протест, звичайно, був. Але ж софістика — предмет заразливий: хто з нас має право похвалитися, що ніколи не хапався за неї, мов за рятівне коло?

Грива іще в Криму вирішив: слід обговорити всі «за» і «проти» з Юрком — раз вони однодумці, то в кого ж іще шукати поради, як не в нього? Жолудь попросив добу на роздуми. Вийшов на роботу з червоними від безсоння очима й, запросивши Гриву на алею «бюропатетиків», сказав:

— Якби ви були одинаком… Ну, так, як оце я… Тоді б я вам порадив відмовитись від захисту. Але ж у вас дружина, син. Тут не розгуляєшся… Ви ж, мабуть, розумієте, що ваші нові ідеї сім’ю хлібом не нагодують.

— Окрім того, знаєте, що я думаю? Ось що: надмірна прямолінійність ніколи не свідчила про гнучкий розум. Якщо хочеш, щоб твоя справа перемогла… Хай не сьогодні, хай завтра, позавтра… Треба бути не лише вченим, а й дипломатом. Це також наука.

Мабуть, Юркові нелегко було вигойдати в собі цей компроміс — він червонів, затинався на словах і намагався не дивитися в очі старшого колеги. Грива був певен, що в душі Жолудь його благає: «Знайди в собі мужність відмовитися».

Увечері завітав Андрій Данилович. Він не міг не помітити, що Грива чомусь почав його уникати, але знехтував цим — мабуть, вирішив, що оці нюанси їхніх стосунків зараз не відіграють істотної ролі. Він був зодягнений так, що хоч цієї хвилини можна вирушити на дипломатичний прийом: у бездоганно пошитій темно-сірій парі із добрячого заморського матеріалу — вона надавала його кощавій постаті статечності, за якою вгадується звичка проголошувати вказівки. Грива, дивлячись на гостя, подумав: «А чи коли-небудь, чоловіче, тебе відвідав сумнів щодо власного призначення в цьому світі?..»

Андрій Данилович найбанальніші фрази умів виголосити так, що вони одразу ж набирали державної ваги. Ось він і зараз почав казати те, без чого цілком вільно можна було обійтися:

— Прошу вас повірити: я давно чекаю цього знаменного дня. Хто-хто, а ви маєте повне право на чільне місце в радянській науці. Ветеран війни, комуніст з двадцятилітнім стажем — це далеко не абищиця! Про вас найкращої думки і в інституті, і в райкомі. — Він кахикнув, ніби озираючи себе збоку. — Ми також високої думки про ваші заслуги. Я вам ніколи цього не казав, але сьогодні доречно сказати.

Мирон був задоволений, що тут не трапилось Мирослави, — вона б, мабуть, постаралася влаштувати бурхливі оплески.

В день захисту Мирон прокинувся без радості, яка майже щоранку супроводжувала його пробудження. Він з надією підвів очі до картини, що висіла над його диваном, — Марія Магдалина в молитовному екстазі. В її обличчі було щось від молодої Миронової матері — і саме це завше давало йому наснагу. Але сьогодні йому б краще не бачити цього обличчя — воно буцімто питало материнськими вустами: «Чи в твоїй душі є місце для святинь?..»

Нині пам’ять його висунула на перше місце філософську формулу, яку він отримав від матері: якщо життя породила Природа, тоді Природа — Бог. Від Піфагора до Спінози й Сковороди просувалася ця нехитра, але вельми надійна формула. Вона не потребувала, щоб її хтось відкривав, — йшла через віки разом з людиною і в людині як духовна сутність кожного «я». Саме тому так просто, не претендуючи на ореол мудрості, мовила ці слова його неписьменна матуся — мовила сама від себе, бо ніхто й ніде її цього навчити не міг: адже ж це було однаково чужим і для попа, і для шкільного вчителя.

Мирон дивився у великі й напрочуд живі очі Магдалини. На якусь мить йому здалося, що в її обличчі з’явився вираз осуду. Так, вона знає, що він сьогодні має намір відступитися від материнської істини, — хай на короткий час, аби зміцнити ґрунт під ногами. Вона це знає — не може не знати. І Миронові забагнулося стати перед нею на коліна, як це впродовж тисячоліть робили пращури, і, по-синівському колінкуючи, сказати: «Мамо, простіть мені слабкість мою — я це роблю заради вашого онука, роблю тимчасово». Та він не став на коліна — чомусь це видалось йому неприродним, хоч ніколи таким не здавалося у віках попередніх. А відтак упала на мозок жорстока гадка: «Не обдурюй ні себе, ні інших — зрада тимчасовою не буває…»