Микола Руденко - У череві дракона

— Чи не могли б ви пояснити докладніше, що змусило вас прийняти таке сумне рішення?

— Я вже сказав: дисертація не відповідає моїм науковим переконанням. Вони докорінно змінилися. Це сталося вже тоді, коли дисертація була майже доведена до захисту. Підкреслюю: майже… Цим я беру на себе провину за те, що ви тут зібралися. Та радше хай кожен із вас пробачить мені втрачену годину, ніж… — Тут він загнувся, так і не завершивши фразу. Спекота ще не розпочалась, але його обличчя лисніло від поту. — Повірте: для мене було б великою карою все оте… Ну, якби я не зважився відмовитись від захисту дисертації, котра сьогодні цілковито суперечить моєму світобаченню. Гадаю, це зрозуміло.

Немолодий чоловік у розстебнутій на грудях тенісці звівся на повний зріст. Грива впізнав у ньому викладача з педагогічного інституту. А коли той заговорив, стало ясно, що попереднє запитання також належало йому.

— Вам не слід перейматися тим, що ми нібито марно зібралися. Це не так, ми зібралися не марно. Ми прийшли на урок, який можна назвати так: урок високої принциповості… Але ми б значно більше звідси винесли, якби ви бодай побіжно пояснили: що нового ви дослідили в проблемі сингулярності?

Жовтий почав помітно нервуватися. Його також ніби вимочив дощ — так він спітнів. Тим часом Грива зважував, чи варто відповідати на це запитання. Справді ж бо: якщо захисту немає, то хай собі люди розходяться, бо може стихійно виникнути дискусія, котра здатна лише зашкодити. А втім, Мирон Сидорович не стримався — спробував у найзагальніших рисах змалювати суть проблеми.

— Ви, здається, фізик. Значить, вам відомо, що таке сфера Шварцшильда. Цей вчений висунув математичний постулат: гравітаційне прискорення здатне стати безконечно великим. Отже, за певних умов навіть світло неспроможне вирватися за межі тієї сфери, яку почали називати сферою Шварцшильда, — його мають поглинути гравітаційні сили. Але ж прискорення є не що інше, як наростання швидкості. І водночас наростання гравітаційних сил… Так ось… Хіба в разі гравітаційного потенціалу прискорення може бути безконечно великим, якщо швидкість світла у вакуумі є світовою константою? Логіка підказує: прискорення доростає до швидкості світла — і там перестає існувати. Бо далі прискорюватись просто нікуди. Отже, коли йдеться про гравітаційний потенціал, математична модель цього явища не відповідає фізичній реальності. Хіба ж не так? — Грива ковзнув поглядом над головами присутніх. Ніхто не відповів на його риторичне запитання — люди просто думали. Упевнившись, що його слухають, він говорив далі: — Це неминуче, друзі. Інакше нам доведеться відкинути постулат, що стверджує: швидкість світла у вакуумі є світовою константою. А це однаково, що вийняти фундамент з-під хмаросяга.

— Гаразд. Але що ж далі?..

— Ось що: раз нездатне безконечно зростати гравітаційне прискорення, значить, не можуть бути безконечними і гравітаційні сили. Отже, в природі має існувати сила як світова константа. Сила Моносу!.. Далі не варто продовжувати, бо це заведе нас дуже далеко. Так далеко, що ми вслід за Спінозою і Сковородою змушені будемо Природу ототожнити з Богом. Чому? Тому що в центрі нашої Галактики живе не «чорна діра», як дехто гадає, — там живе Христос…

Останні слова впали на присутніх так, як з крутої гори падає снігова лавина, що поглинає кожного осібно; перестають існувати звуки, людина не здатна розвести щелепи, щоб крикнути або навіть щось прошепотіти.

Нараз усі голови обернулися туди, де пролунав регіт. Він був здавлений і скрипучий, а проте в ньому вчувалося щось вельми зухвале й зловтішне. Грива, іще не усвідомлюючи, що він учинив (бо надто звик до думки, якою всіх приголомшив), одразу ж упізнав, хто це розреготався: то був Степан Божко. Жовтий підвівся на своєму місці й суворим оком пройняв скулену постать Степана. Регіт одразу ж вщух. Присутні були шоковані тим, що почули від Гриви, але всіх неприємно вразив регіт його колеги: зштовхнулися між собою дві крайності; друга, зухвала й вульгарна, трохи пригасила збурення від першої.

Мирослава, яка все ще стояла біля дверей, затиснула рота рукою, щоб не скрикнути; а за хвилину її вже ніхто не бачив — вона вишмигнула крізь відхилені двері й бігцем покинула інститут. Згодом вийшов із залу академік Смородин. То був знак, що пора розходитись.

Іван Корнійович, підступивши до Гриви, знічено прошепотів:

— Ах, що ви накоїли!..

Та Грива все ще не розумів, що сталася катастрофа. Мабуть, людина, людство — це щось таке нестале, безхребетне, мов усі ми виготовлені з воску: ліпи нас, перетоплюй, вливай у які завгодно форми. Подумати тільки: лише піввіку тому, не більше, катастрофу викликала б цілком протилежна заява — заперечення Бога!..