Микола Руденко - У череві дракона

Мирон Сидорович, вийшовши з інституту, безтямно роззирався, шукаючи Мирославу. Нарешті відчув на лікті легеньку жіночу руку. Та обернувшись, побачив не Мирославу — то була Клара Петрівна.

Ні слова не кажучи, вона пішла з ним поруч. Їй не треба пояснювати, як він зараз почувався, — Клара вловлювала це несхибним жіночим інстинктом. Стежачи за виразом обличчя Мирослави, вона прочитала все, що думала й відчувала ця жінка. А якщо казати правду, то Кларина думка про дружину Мирона Гриви склалася не сьогодні — коли в залі суду було особливо людно, Клара непомітно забивалася в куток і звідти стежила за суддею. Висновок був невтішний для Мирослави: холодна, владолюбна, егоїстична. Така жінка не стане няньчитися з чоловіком, у якого, окрім пенсії інваліда війни, нічого не лишилося…

Тим часом Юрко Жолудь, що також хотів підійти до Гриви, відсторонився: Юрко збагнув, що Клара Петрівна в цю мить йому потрібна більше, ніж він, його науковий колега. Жолудеві не подобалось, як завершив свій виступ Мирон Сидорович, та це, по суті, не мало значення: так чи так, але світогляд Гриви не відповідав усталеним нормам — хіба таке могло довго лишатися таємницею?

Вже сутеніло. Юрко зненацька кинув погляд на вікна незатишного будинку, в якому містився відділ філософії природознавчих наук. Жолудя здивувало, що вони були яскраво освітлені, — тільки в їхньому відділі й ніде більше. А за мить одне з вікон розчинилося і в ньому з’явилася постать Степана Божка з гантелями в руках. Юрко ледве стримався, щоб не розреготатись: Степан і гантелі — це щось таке несумісне, як виделка й ніж під час ведмежого обіду. Від так Жолудеві спало на думку: мабуть, у Степана добрячий настрій, коли він лишився у відділі після роботи, а до того ще й розминав м’язи. За хвилину Жолудь уже здатний був відтворити всі нюанси Степанових переживань — надто це було просто, до смішного просто. І головне: таки ж не безперспективно!..

Та найліпше уявляв перспективи, що перед ним відкрилися, сам Божко. Поклавши гантелі, він усівся за стіл Мирона Гриви. Ні, це поки що був не той кабінет, який Степан виплекав у власних мріях, — крихітна кімнатка, Гривина «бочка», виглядала сіро й убого. І все ж таки то був щабель, який належало здолати.

Степан дозволив собі зазирнути в шухляди Гривиного столу — довгенько порпався серед газетних вирізок, рукописів і старих журналів. Яке безладдя! Все це він повиносить в кочегарку. Ключі, мабуть, доведеться замовляти — Грива не з тих людей, у кого можна вимагати ключі від шухляд. Давно порозгублював, це безсумнівно.

Степанові впала в око тоненька книжечка з чудернацькою назвою: «Корабель дурнів». Автор — якийсь Себастіан Брант. Звісно, не крамола, бо видано в радянському видавництві, та чи доречно на робочому місці тримати книжку з такою легковажною назвою? І вже зовсім його обурили рядки, що були підкреслені синім олівцем:

Чітко підкреслено й навіть позначено вигуковим знаком. Безумовно, це не про Степана, бо він поки що не професор — але про кого ж? Божко був цілком певен, що Грива своїм зухвалим підкресленням адресує ці нищівні рядки цілком певній особі, але ж кому саме? Так-таки й не розгадавши цієї звабної таємниці, Степан поклав книжечку в шухляду. Відкинувши назад голову й заплющивши очі, мабуть, з півгодини отак сидів, плекаючи в уяві солодкі видіння, — аж доки прибиральниця не попросила звільнити приміщення.

Влітку, дивлячись на катунську бистрінь, важко уявити, що її здатні скувати зимові морози. А все ж сковують. І тоді Мирон Сидорович повністю віддається роботі за письмовим столом. Відкриття Сили Моносу вже не обпікає його мозок — велетенське, палюче поволі зробилося буденним. І це саме отой стан, коли можна спокійно аналізувати.

Грива не відчуває себе теоретично підготовленим для об’єднання фізичних взаємодій (слабкі, ядерні, електромагнітні) в єдину теорію поля, але інтуїція йому-підказує: таке об’єднання можливе у всеосяжності Сили Моносу, не деінде. Колись Юрко Жолудь показав квантові рівняння — вони виглядали просто й переконливо. Із тих рівнянь виходило, що світовий простір (вакуум) кипить, як вода в катунському вирі, — він безперервно викидає із себе так звані віртуальні частки, які одразу ж повертаються в нього, мов бризки, що злітають над хвилями. І немає точки в просторі, де б не вирувало оте споконвічне кипіння — зіштовхування між собою віртуальних часток…