— Добре, містере Маклеод, — сказав я. — Дякую, містере Маклеод. Я буду у вас о п’ятій.
І я негайно помчав додому, чимдуж налягаючи на важелі.
Коли я розповів батькам, що містер Маклеод погодився взяти мене з собою в ліс, батько здивувався, а мати спитала:
— Ти певен, що він не жартує, Алане?
— Авжеж, не жартує, — скоромовкою відповів я. — Він бере мене помічником. Ми з ним давні приятелі. Він сам так каже. Ти, каже, тільки спитайся в тата, чи він тебе відпустить.
— Отак і сказав? — перепитав батько.
— Так. А ще сказав, щоб я був о п’ятій ранку в нього перед домом, якщо ти відпустиш.
Мати запитливо подивилася на батька, й він відповів на її погляд.
— Так, знаю, але це піде йому на користь.
— Мене лякає не подорож, а пиятика й лайка, — сказала мати. — Хіба ти не знаєш, які звичаї в тих лісорубів?
— Авжеж, там будуть і горілка, і лайка, — погодився батько. — Без цього, ясна річ, не обійдеться. Але йому це не зашкодить. Тільки той хлопець, що не бачив п’яних, сам стає п’яницею, коли виростає. Так само і з лайкою — той, хто не чув її в дитинстві, лається на всі заставки, ставши дорослим.
Мати подивилася на мене і всміхнулась:
— Отже, ти збираєшся покинути нас, га? — сказала вона.
— Тільки на тиждень, — відповів я, почуваючи себе винним. — А коли повернуся, все вам розповім.
— Про харчі містер Маклеод нічого не казав? — спитала мати.
— Ні.
— А що у нас є вдома? — Батько подивився на матір.
— Трохи солонини на вечерю.
— Кидай її в торбу та поклади дві хлібини на дорогу. Чай у Пітера буде.
— Мені треба вийти з дому о четвертій, — сказав я. — Щоб не спізнитися.
— Я тебе збуджу, — пообіцяла мати.
— Допомагай Пітерові в усьому, синку, — сказав батько. — Покажи йому, яка наша порода. Розпалюй багаття, поки він годуватиме коней. Та й взагалі ти багато чого можеш робити.
— Я працюватиму знаєш як! — вигукнув я.
Матері не довелося будити мене. Я почув, як рипнула мостина, коли мати вийшла із спальні, підхопився й запалив свічку. Було темно й холодно, і на душі в мене чомусь було тривожно.
Коли я вийшов на кухню, мати вже розпалила плиту й готувала для мене сніданок. Я поспішив до кімнати Мері й збудив її.
— Ти ж не забувай годувати птахів, чуєш, Мері? Пета випускай з клітки щодня о п’ятій. Опосуму я заготовив удосталь свіжого листя, але ти й хліба йому давай. І поміняй усім сьогодні воду, бо я забув. А папузі підкинь будяків — він їх любить. Будяки ростуть у нас за стайнею.
— Гаразд, — пообіцяла вона сонним голосом. — А котра зараз година?
— За чверть четверта.
— Господи! — вигукнула вона.
Мати підсмажила яєчню, і я заходився похапцем їсти.
— Та не квапся ти так, Алане, — сказала мати. — В тебе ще досить часу. Ти добре вмився?
— Еге ж.
— І за вухами?
— І за вухами, і шию.
— Я наготувала тобі торбинку. Не забувай щоранку чистити зуби сіллю. Щітка в торбинці. І твої старі штани я тобі поклала. Черевики в тебе чисті?
— Та начебто.
Мати подивилася на мої ноги.
— Ні, вони брудні. Скидай, я їх почищу.
Вона відламала шматочок чорної вакси й розчинила її у блюдці з водою. Поки вона натирала черевики чорною рідиною, я нетерпляче совався на стільці. Мати начистила їх так, що вони заблищали, й допомогла мені взутися.
— Я ж навчила тебе зав’язувати шнурки бантиком, — сказала вона. — Чому ти завжди робиш вузли?
Вона вийшла слідом за мною, несучи дві торбинки з-під цукру. Коли ми підійшли до повітки, де стояла моя коляска, мати запалила свічку, і я поклав торбинки на підніжок і прив’язав милиці.
Темна ніч дихала холодом, зі старого евкаліпта чувся свист плиски. Доти я ніколи не вставав так рано, й тепер із хвилюванням прислухався до ранкової тиші, ще не порушеної людським гомоном.
— Ще ж ніхто в світі не встав, правда? — спитав я.
— Так, ти сьогодні встав найперший у цілому світі, — відповіла мати. — Тож будь розумним хлопцем, добре?
— Добре, — кивнув я.
Вона відчинила ворота, і я вимчав з подвір’я, щосили працюючи руками.
— Не треба так швидко! — долинув із темряви материн голос.
Під деревами темрява обступила мене стіною, і я трохи притишив швидкість. Крони дерев бовваніли на тлі неба, і я впізнавав кожне з них. Я знав, де на дорозі будуть вибоїни й де треба з’їжджати з неї, щоб обминути небезпечні місця.
Приємно було опинитися на самоті, відчути, що ти вільний і можеш діяти так, як тобі заманеться. Ніхто з дорослих не стежив за мною. Ніхто не обмежував моєї свободи. Мені хотілося, щоб до будинку Пітера Маклеода було далеко-далеко, але водночас я хотів якнайшвидше дістатися туди.
Читать дальше