Алан Маршалл - Я вмію стрибати через калюжі

Татусь зовсім спохмурнів.

— Все тут зійшло на пси, — казав він мені. — В цій палаті, бувало, точилися такі розмови — заслухаєшся. Бо то все були розумні хлопці. А подивися-но на цю публіку — всі вони гамузом ламаного гроша не варті. У нього нетравлення шлунку, а очі закочує так, ніби конає від сухот. Нема з ким словом перемовитися, нема кому поскаржитися — всі тільки й думають, що про свої болячки. Якби я не відчував, що можу от-от сконати, то попросив би старшу сестру, щоб вона відпустила мене звідси. А вона, щоб ти знав, чудова жінка.

Чоловік, що лежав на Енгусовому ліжку, був дуже високий на зріст, і першого дня, коли він з’явився в палаті, нянечка Конрад, поправляючи його постіль, вигукнула:

— Ого, який ви здоровило!

Його це потішило. Він почервонів, усміхнувся й озирнувся, чи всі почули, а тоді вмостився зручніше в ліжку, випроставши довгі ноги так, що прикриті простирадлом пальці вистромилися між прутів бильця, й заклав руки за голову.

— А ви вмієте їздити верхи? — спитав я, зачаровано дивлячись на нього.

Він скинув на мене оком, побачив, що перед ним дитина, й одвернувся, не відповівши. Я спочатку злякався, чи, бува, не образив його, та потім його байдужість обурила мене, і я твердо вирішив, що мені однаково, якої він про мене думки.

Зате він часто озивався до нянечки Конрад.

— А ви гарна, — казав він їй і замовкав, не знаючи, видно, що казати далі.

Коли нянечка Конрад перевіряла його пульс, чолов’яга намагався схопити її за руку; вона висмикувала її, а він казав:

— А ви гарна.

Проходячи повз цього хворого, вона завжди скоса поглядала на нього, бо знала, що він може ляснути її по спині й вигукнути:

— А ви гарна!

Якось вона гостро сказала йому:

— Щоб цього більше не було, ясно?

— А ви гарна, — повторив він.

— І оця ваша приказка справи не міняє, — відказала вона, дивлячись на нього якимсь холодним тямущим поглядом.

Я ніяк не міг зрозуміти цього чолов’яги. Він нікого, крім неї, гарним не називав.

Якось він цілий день просидів, насупившись, з олівцем у руці над аркушем паперу, а ввечері, коли нянечка Конрад прибирала з його ліжка покривало, сказав:

— Я написав про вас вірша.

Дівчина подивилася на нього напівздивовано, напівпідозріливо.

— Ви пишете вірші?

— Еге ж, — відповів він. — У мене це запросто виходить. Можу писати про що хоч.

Він простяг їй аркуш. Вона прочитала вірш, і на устах її заграла вдоволена усмішка.

— Гарний вірш, — сказала вона. — Їй-бо, гарний. Де ви навчилися цього?

Вона подивилася на зворотний бік аркуша, а тоді знов перечитала написане.

— Можна, я залишу його собі? Мені дуже подобається.

— Ет, пусте. — Він зневажливо махнув рукою. — Я вам завтра ще одного напишу. Беріть, беріть. Мені це заіграшку, навіть думати не треба. Раз, два — і готово.

Нянечка Конрад заходилася коло мого ліжка, поклавши аркуш на мою тумбочку.

— Почитай, коли хочеш, — сказала вона, помітивши, що я дивлюся на нього.

Вона дала мені аркуш, і я повільно, насилу прочитав:

Дочитавши вірша, я не знав, що сказати. Мені подобалося все, що говорилося в ньому про нянечку Конрад, тільки не подобалося, що говорив це він. Я вважав, що вірші не можуть бути негарними: адже в школі примушують їх учити, й наша вчителька завжди вихваляє їх.

— Гарно, — сумно сказав я.

Ех, якби я міг написати так! Ну, чого варті кінь з бідкою проти вміння писати вірші?

Мені зразу стало сумно, захотілось опинитися вдома, де ніхто не писав віршів, де я міг скочити на свою кобилку Кейт і рушити клусом круг подвір’я, прислухаючись до батькових вигуків: «Сиди рівніше! Руки нижче! Голову вище! Не попускай повідок — вона ж повинна знати, чого ти хочеш! Ноги вперед! Отак. Тепер добре! Ще трохи рівніше! Молодця!»

Якби ж то нянечка Конрад могла побачити, як я гарцюю на своєму коні!

Моя нога від коліна до кісточки була тепер в лубку, і гіпс більше не сковував стегна й ступні. Біль зник, і мені вже не хотілося помирати.

— Кістка погано зростається, — сказав якось доктор Робертсон старшій сестрі. — В цій нозі млявий кровообіг.

Іншого разу він сказав їй:

— Хлопчик блідий — давно не бачив сонця. Садовіть його щодня в крісло й вивозьте на осоння. Ти хочеш покататися в кріслі? — спитав він мене.