Алан Маршалл - Я вмію стрибати через калюжі

Так я линув, аж доки вичерпувалося вольове зусилля, потрібне для того, щоб робити рухи головою, і тоді я повільно вертався до безформних тіней, що миготіли й кружляли, набуваючи помалу обрисів ліжок, вікон і стін палати.

Найчастіше я вдавався до цього способу вночі, але іноді робив так і вдень, коли біль ставав нестерпним і в палаті не було сестер.

Енгус, певно, помітив, як я мотаю головою, бо одного разу, тільки-но я почав робити це, він запитав:

— Нащо це ти, Алане?

— Так, знічев’я, — відповів я.

Але він не відступався:

— Скажи правду. Ми ж друзі. Чому ти мотаєш головою? Тобі боляче?

— Від цього біль проходить.

— Он як! — сказав він. — А як же від цього може пройти біль?

— У голові паморочиться, от він і проходить.

Енгус промовчав, та трохи згодом я чув, як він просить нянечку Конрад щось зробити.

— Він хлопець терплячий, — сказав Енгус. — І не мотав би головою, якби йому не було зле.

Того вечора сестра зробила мені укол, і я проспав цілу ніч, не прокидаючись, але наступного дня біль приступив знову, і тоді мені дали кілька болезаспокійливих таблеток і звеліли, щоб я лежав тихо й старався заснути.

Тільки-но сестра вийшла з палати, я знову почав мотати головою. Проте вона, чекаючи цього, зупинилася за скляними дверима й стала стежити за мною.

Її звали сестра Фріборн, і хворі її не любили. Працювала вона вправно, але робила тільки те, що входило в її безпосередні обов’язки.

— Я вам не служниця, — сказала вона хворому, який попросив її передати мені журнал.

Коли хтось звертався до неї з проханням, яке могло затримати її бодай на хвилину, вона відповідала:

— Хіба ви не бачите, що я зайнята?

Вона хутко повернулася до палати й насипалася на мене:

— Ах ти ж неслух! Негайно припини це! Якщо ти хоч раз іще хитнеш головою, я скажу лікареві, й тобі не минути лиха. Щоб цього більше не було, чуєш? Лежи тихо. Я стежитиму за тобою.

Міцно стиснувши губи, вона рушила до дверей, а на порозі обернулася й додала:

— Затям, якщо я знову впіймаю тебе на цьому, буде погано!

Енгус гнівно дивився їй услід.

— Чув? — гукнув він до Miкa. — І отака відьма працює доглядальницею в лікарні.

— Ет, — зневажливо озвався Мік, — мені вона сказала, що я хворий на фантазімонію. Я їй покажу фантазімонію. Хай вона ще раз причепиться до мене, і я так відповім, що їй кисло стане, от побачиш. А ти не звертай на неї уваги, Алане! — гукнув він до мене.

В мене на стегні, в тому місці, де гіпс врізався в тіло, почалося нагноєння, й за кілька днів я раптом відчув, що там лопнув нарив. Тупий біль у пальці був того дня майже нестерпний, а тут іще почало пекти в стегні… Я почав схлипувати — безнадійно, стомлено, — а потім помітив, що Енгус занепокоєно дивиться на мене. Я підвівся на лікті, і в моїх очах він, мабуть, побачив розпач, бо на його обличчі з’явився вираз тривоги.

— Містере Макдональд, — сказав я тремтячим голосом, — я більше не можу терпіти цього болю. Нехай вони щось зроблять. Бо я пропадаю.

Він повільно згорнув книжку, яку читав, сів і гнівно подивився на двері палати.

— Куди поділися всі ці кляті няньки? — гукнув він до Міка лютим голосом. — Ти в нас ходячий, ану, приведи їх. Або пошли по них Татуся. Він їх знайде. Хлопець украй змучений. Шкода, що його батька тут нема, він би їм показав. Ану, Татусю, мерщій веди котрусь із няньок. Скажи, що я кличу. Мерщій!

За хвилину одна з сестер увійшла до палати й запитливо подивилася на Енгуса.

— Що сталося?

Він кивнув головою в мій бік.

— Підійдіть до нього. Йому погано.

Вона підняла ковдру, глянула на простирадло, опустила її і, не кажучи ні слова, вибігла з палати.

Пам’ятаю, як навколо мене стояли лікар, санітарки, старша сестра, як лікар пиляв і розрубував гіпс на моїй нозі, але мене вже палила гарячка, і я не пам’ятаю, як до мене приходили батько з матір’ю. Я запам’ятав тільки, що батько приніс мені кілька пір’їн папуги, але це вже було пізніше, десь за тиждень.

Прийшовши до тями, я побачив на Енгусовому ліжку незнайомого чоловіка. Поки я лежав у гарячці — а тривало це тиждень, — Енгуса й Міка виписали з лікарні. Енгус залишив мені три яйця й півглека солоних огірків, а Мік попросив нянечку Конрад передати мені, коли я опритомнію, повну банку лісового меду.

Я сумував за ними. Сама палата, здавалося, зробилась не така, як була. Люди, що тепер лежали в білих постелях, були надто хворі або пригнічені незвичним оточенням; вони не перемовлялися між собою і ще не навчилися ділитися харчами.