Алан Маршалл - Я вмію стрибати через калюжі

Сестра Купер і ще одна доглядальниця стояли коло вкритої білим полотном лави, на якій лежали металеві інструменти.

— Ось ми й приїхали! — вигукнула сестра. Вона підійшла до мене й погладила мене по голові.

Я зазирнув їй у вічі, шукаючи в них підтримки.

— Боїшся? — спитала вона.

— Боюсь, — відповів я.

— Дурненький, боятися нема чого. За хвильку ти заснеш, а трохи згодом прокинешся в своєму ліжку.

Я не розумів, як це може бути. Я був певен, що прокинуся, тільки-но хтось до мене доторкнеться. Може, вони обманюють мене, вигадують про ліжко, а насправді зі мною станеться щось страшне?.. Але я вірив нянечці Конрад.

— Я не боюся, — сказав я сестрі.

— Я тобі вірю, — прошепотіла вона мені на вухо, перекладаючи мене на стіл. Потім підклала мені під голову подушечку. — А тепер лежи тихо, бо скотишся.

Доктор Робертсон швидкою, пружною ходою ввійшов до операційної й підійшов до мене, розминаючи пальці й усміхаючись.

— То яку ти пісеньку співаєш? «Тпрусь, тпрусь, чорний коте», га?

Він погладив мене по голові й одвернувся.

— Кабріолети на шинах і чорні коти, га? — бурмотів він, поки одна сестра допомагала йому надягати білий халат. — Кабріолети і коти! Чудово, чудово!

Ввійшов доктор Кларк, сивоволосий і тонкогубий.

— Муніципалітет ще й досі не спромігся засипати оту яму біля воріт, — сказав він, підходячи до сестри, яка вже тримала напоготові його халат. — Не розумію… Виходить, тепер нікому не можна вірити… Цей халат завеликий. Ні, він таки мій.

Я дивився на білу стелю й думав про калюжу, що завжди розливалася біля наших воріт після дощу. Я запросто перестрибував через неї, а Мері не могла. Я міг перестрибнути через будь-яку калюжу.

Доктор Кларк підійшов і став у мене над головою, тримаючи над моїм носом білу подушечку, схожу на мушлю.

Коли доктор Робертсон зробив знак, він просочив подушечку рідиною з маленької синьої пляшечки, і коли я вдихнув, то мало не задихнувся. Я замотав головою, але подушечка весь час висіла над моїм носом, і я побачив барвисті кола, потім мене огорнула хмара, і я полинув на ній у забуття.

Я прокинувся не в своєму ліжку, як обіцяли мені сестра Купер і нянечка Конрад. Я пробивався крізь марево запаморочення, не розуміючи, де я, аж доки раптом, у мить просвітлення, побачив знову стелю операційної. Трохи згодом переді мною вималювалось обличчя сестри. Вона щось казала, але я не зразу почув її.

Вона казала:

— Прокинься.

Мовчки полежавши трохи, я пригадав усе, що було, й подумав, що мене обдурили.

— А я не в ліжку, як ви казали, — прошепотів я.

— Ти прокинувся перше, ніж ми встигли відвезти тебе до палати, — пояснила сестра й додала: — Тобі не можна ворушитися. Зовсім не можна. Гіпс на нозі ще сирий.

Тут я відчув, що нога в мене важелезна, а стегна закуті в твердий, як камінь, гіпс.

— Лежи спокійно, — сказала сестра. — Я на хвилинку вийду. Назирайте за ним, — звернулася вона до нянечки Конрад, яка розкладала інструменти по скляних скриньках.

Нянечка Конрад підійшла до мене.

— Ну, як почуває себе мій хлопчик?

Її обличчя здалося мені прекрасним. Я замилувався її пухкими, рум’яними, мов яблука, щоками, її блискучими оченятами, схованими під густими темними бровами й довгими віями. Я хотів, щоб вона не відходила від мене. Я хотів подарувати їй коня з бідкою. Але мені було зле, і я соромився й не міг сказати їй усього цього.

— То ти ж не рухайся, добре? — сказала вона.

— Здається, я трошки поворушив пальцями ноги, — сказав я.

Чим суворіше мені забороняли рухатися, тим більше мені кортіло порушити цю заборону, — просто щоб побачити, що ж буде. А ще мені кортіло перевірити, чи ворушаться мої пальці. Я знав: упевнившись у цьому, я вже лежатиму спокійно.

— Навіть пальцями не можна ворушити, — сказала вона.

— Більше не буду, — пообіцяв я.

Я залишався на операційному столі до обіду, а тоді мене обережно відвезли до палати; на моєму ліжку була встановлена металева рама, що підтримувала ковдру високо над ногами й заважала бачити Міка, який лежав навпроти.

Був день відвідин, і до палати вже заходили родичі й друзі хворих. Навантажені пакунками, вони простували до того, кого прийшли відвідати, не зводячи з нього очей, збентежені присутністю стількох хворих людей. А хворі теж ніяковіли й удавали, ніби не помічають, що прийшли їхні близькі, аж доки ті не підходили до самого ліжка.

Не бракувало відвідувачів і у хворих, що не мали ні родичів, ані друзів.