Алан Маршалл - Я вмію стрибати через калюжі

— Я ухилився, а тоді наскочив на нього й пройшовся кулаками по ребрах — отак — р-раз-два-три, мов на ксилофоні зіграв. Він так хекнув, що з мене мало не злетів капелюх.

Допомігши своєму супротивникові звестися на ноги й струснувши з нього порох, батько зауважив:

— Воно зразу видно, що ви не боєць — забагато витребеньок носите.

— Так, — затинаючись, відповів той. — Забагато… Так-так… У мене щось трохи в голові паморочиться.

— А ви ковтніть оцього, — сказав батько, простягаючи йому пляшку.

Той ковтнув, і вони з батьком міцно потисли один одному руки.

— Він був дядько добрий, — пояснив потім батько. — Тільки злигався з поганою компанією.

Батько об’їжджав коней Каррудерсів і приятелював з їхнім старшим конюхом Пітером Фінлеєм. Пітер часто навідувався до нас, і вони з батьком обговорювали статті, надруковані в «Бюлетені», а також прочитані книжки.

Пітер утік до Австралії від своїх заможних батьків. Він умів розводитися на будь-яку тему. Каррудерси ж, навпаки, красномовством не відзначалися. Розумними їх вважали головним чином тому, що вони вміли в слушну мить докинути «гм, так» або «гм, ні».

Пітер говорив доладно, натхненно, і його охоче слухали. Містер Каррудерс не раз казав, що Пітера зробила цікавим співрозмовником добра освіта, й висловлював жаль з приводу того, що він так і не вибився в люди.

Пітер з ним не погоджувався.

— У мого батька було не життя, а суцільний театр, — розповідав він моєму батькові. — Та ще й який! Насилу я з того театру втік.

Містер Каррудерс не вмів розважати своїх вельможних гостей. Коли ввечері по обіді він сидів з ними за чаркою коньяку, в кімнаті не раз западала гнітюча тиша. На урядовця чи титулованого англійця не справляли ніякого враження «гм, так» або «гм, ні», що злітали з уст містера Каррудерса, і тому, коли в гості до нього приїздили якісь цабе, що звикли по обіді смакувати коньяк за жвавою розмовою, господар посилав у стайню по Пітера.

Одержавши наказ, Пітер заходив до особняка з чорного ходу. В маленькій, спеціально для цього призначеній кімнатці стояло вкрите єдвабним покривалом ліжко, а на ньому лежав один з найкращих костюмів містера Каррудерса. Пітер надягав цей костюм і з’являвся у вітальні, де його рекомендували присутнім як гостя з Англії.

За обіднім столом Пітерові дотепні жарти й оповіді захоплювали гостей, а містер Каррудерс мав можливість глибокодумно докидати свої «гм, так» або «гм, ні».

По тому як гості розходилися по своїх кімнатах, Пітер скидав хазяїнів костюм і повертався до своєї комірчини за стайнею.

Якось він прийшов до батька з проханням від містера Каррудерса: мовляв, чи батько не міг би показати клас верхової їзди якимсь поважним гостям, що бажають побачити «справжню Австралію».

Спершу батько обурився й послав містера Каррудерса під три чорти, а потім погодився — з умовою, що одержить за це десять шилінгів.

Пітер відповів, що хоч це й забагато, але хазяїн, напевне, торгуватися не стане.

Батько не зовсім ясно уявляв собі, що таке «справжня Австралія», проте він сказав Пітерові: «Той, хто хоче її побачити, нехай зазирне до нашої комори». Батько іноді казав, що справжня Австралія — це бідність, хоч таке спадало йому на думку здебільшого тоді, коли він бував чомусь у дуже сумному настрої.

Готуючись до виступу, він пов’язав на шию червону хустку, надів крислатого капелюха й засідлав гніду кобилу Веселуху, що зразу починала брикати, коли її боку торкалися закаблуками.

Ця здоровезна кобила стрибала, мов кенгуру. І от, коли гості сиділи на просторій веранді й попивали різні напої, батько вилетів навскач з-за дерев, горлаючи несамовито й люто, мов лісовий розбійник.

— Отож, вилітаю я з-за повороту до жердяних воріт, — розповідав він, — грунт там хоч і посипаний жорствою, але пружний — є де розігнатися. Я трохи притримую Веселуху, щоб вирівняти ходу, а тоді попускаю вуздечку. Недарма кажуть, що кінь з пасовиська ніколи не підведе. А я перед тим випасав Веселуху, тож вона була свіжа-свіжісінька. Ну, звісно, відштовхується вона зарано — бо нікуди силу дівати, і я бачу: зараз зачепиться. Ворота в них надто високо сидять — хоч бери й проходь під ними. Це все примхи Каррудерса — кажуть, він вигнав би тесляра, в якого ворота дряпали б землю, і це схоже на правду. — Батько зневажливо махнув рукою й вів далі: — Коли я відчув, що Веселуха стрибнула, я й собі трохи підскочив, щоб їй легше було. Тої миті між мною й сідлом можна було б голову просунути. Лечу й думаю: а що, як вона, боронь боже, зачепиться передніми ногами? Якщо, думаю, не зачепиться, то все буде гаразд. Ох і стрибнула ж тоді Веселуха! Віриш, на льоту якось вивернулася й злетіла ще на якихось кілька дюймів! Щоправда, задніми ногами вона все ж таки зачепила, та, приземлившись, за два стрибки вийшла в алюр, а я, собі сиджу в сідлі, наче нічого й не було. Підскакуємо ми до веранди, й там, просто перед носом у всіх Каррудерсових гостей, я ставлю її дибки. Все оте панство схоплюється з місць, так і не допивши своїх чарок. Тоді я р-раз закаблуками Веселуху в боки, й вона як заверещить, як підскочить! Спочатку спробувала притиснути мене до дерева — хитра бестія. Я її завертаю, ляпаю капелюхом по ребрах, і тут вона боком вистрибує на веранду й давай звиватися й брикати! Як брикне — так і немає стола чи стільця. Склянки розлітаються, дами репетують, кавалери з геройським виглядом затулять собою дам, ті за них чіпляються — одне слово, корабель тоне, рятувальні пояси за борт, поцілуй мене востаннє — й «Боже, борони короля». Чорт, таке хіба раз у житті побачиш!