Алан Маршалл - Я вмію стрибати через калюжі

Побачивши, що він іде вулицею, я страшенно зрадів.

— Як справи, Джордже? — загорлав я.

— Та непогано, — відповів він. — Тільки мати веліла мені йти просто додому й ніде не затримуватися.

— А-а, — розчаровано сказав я.

— В мене є льодяники, — повідомив він мене таким байдужим тоном, наче йшлося про найзвичайнісіньку річ.

— Які?

— «Лондонська суміш».

— Це ж найсмачніші! А є серед них оті круглі, з цифрами — знаєш, оті із сотнями й тисячами?

— Ні, — відповів Джордж. — Їх я вже з’їв.

— Он як? — промимрив я, раптом засмутившись.

— Підійди до огорожі, я віддам тобі все, що залишилося, — запропонував він. — Я більше не хочу. Вдома у нас їх сила-силенна.

Мені й на думку не спало відмовитися від такої пропозиції, але після марної спроби підвестись я сказав йому:

— Я ще не можу ходити. Мене ще лікують. Я підійшов би, якби не лубок.

— Ну, то я перекину їх тобі через огорожу.

— Давай, Джордже!

Він позадкував від огорожі, щоб узяти розгін. Я схвально стежив за ним.

Кидати Джордж готувався за всіма правилами — знати було майстра.

Він зміряв очима відстань, розпростав плечі й гукнув:

— Ну, лови!

Розгін він почав з навдивовижу вправного підскоку, зробив три широких кроки й кинув…

Перше-ліпше дівчисько кинуло б краще за нього.

— Підсковзнувся, — роздратовано сказав Джордж. — Бісова нога…

Я цього не помітив, але він, мабуть, підсковзнувся-таки, і то вельми невдало.

Я дивився на мішечок з цукерками, що лежав у траві кроків за десять од мене.

— Слухай, — сказав я, — може, ти зайдеш через хвіртку й подаси їх мені?

— Не можу! — відповів Джордж. — Мати готує обід і послала мене по лій. Наказала ніде не затримуватися. Нехай льодяники полежать там, їх ніхто не візьме. А завтра я їх тобі дістану. Бо мені вже, слово честі, бігти треба!

— Ну, гаразд, — покірно сказав я. — Нічого не вдієш.

— То я побіг! — гукнув Джордж. — Завтра прийду. Бувай!

— Бувай, Джордже, — неуважливо відповів я, дивлячись на цукерки й міркуючи, як би ото їх дістати.

Я дуже любив льодяники. Батько завжди брав мене з собою, коли йшов до крамниці розраховуватися за місяць, і крамар, видавши йому квитанцію, звертався до мене:

— Ну, малий, чим тебе пригостити? Знаю, знаю — льодяниками. Та-ак, подивімося-но, що ми маємо…

Він робив з білого паперу кульок, наповняв його льодяниками й подавав мені, а я казав:

— Дякую, містере Сіммонс.

Одержавши цукерки, я не зразу розгортав кульок. Мені приємно було відчувати їхню вагу, знати, що кожна тверда гулька під пальцями — це льодяник, і я розтягував цю втіху. А повернувшись додому, я завжди ділився цукерками з Мері.

Льодяники були дуже смачні, але мені дозволяли з’їсти їх хоч і всі зразу. Це трохи применшувало їхню вартість, бо свідчило про те, що дорослі мають їх за ніщо.

А існували ж ласощі такі дорогі, що мені їх давали тільки покуштувати. Одного разу батько купив трипенсову плиточку молочного шоколаду, й мати дала по квадратику мені й Мері. Шоколад танув на язику й мав такий чудовий смак, що я потім згадував той день, мов якусь визначну подію в своєму житті.

— Я б залюбки їв шоколад замість котлет, — сказав я одного разу матері, яка саме смажила м’ясо.

— Коли-небудь куплю тобі велику плитку, — пообіцяла вона.

Траплялося, хтось на вулиці просив мене потримати коня, а потім давав за це пенні. Тоді я прожогом мчав до булочної, де продавалися цукерки, й завмирав перед вітриною, на якій були виставлені всі оті «ромові подушечки», «молочні трубочки», «срібні палички», «льодяники від кашлю», «шербетові плиточки», «барбариси», «анісові кульки» й «сніжинки». Я не помічав мух, що конали між пакетами, коробочками й тюбиками, не помічав, як вони мляво перебирають лапками й жалібно дзижчать. Я бачив тільки цукерки. І я стояв отак хтозна-скільки часу, не знаючи, котрі з них вибрати.

У тих рідкісних випадках, коли якийсь фермер давав мені за ту саму послугу трипенсовик, мене відразу оточували мої шкільні приятелі, збуджено гукаючи один до одного:

— В Алана є трипенсовик!

Потім мені ставили вельми важливе запитання:

— Ти витратиш його зразу чи залишиш і на завтра?

Від моєї відповіді залежало, скільки з купленого мною перепаде кожному з них, і хлопці чекали рішення, затамувавши подих.

Я завжди відповідав:

— Трачу все!

Хлопці незмінно вітали це моє рішення схвальними вигуками, а потім починалася штовханина, — вирішувалося, хто йтиме поряд зі мною, хто попереду й хто позаду.