Алан Маршалл - Я вмію стрибати через калюжі

— Ми ж з тобою друзяки, Алане…

— Пам’ятаєш — я дав тобі вчора пів-яблука…

— Я сюди перший став…

— Ну, куди ти лізеш…

— Ми з Аланом давні друзяки, правда ж, Алане?

В нашій школі вважалося, що той, хто за тебе тримається, має на тебе якесь право — принаймні, право вимагати від тебе уваги. Я йшов, отже, в центрі маленького тісного гурту, й усі хлопці міцно трималися за мене. А я міцно стискав у руці трипенсовик.

Коли ми зупинялися перед вітриною, на мене вивергалася злива порад:

— Пам’ятай, Алане, на пенні дають вісім анісових кульок. Скільки нас тут, Семе? Нас якраз вісім, Алане…

— Нема льодяників кращих за локричні…

— Ні, найкращі — шербетові. З них можна зробити ситро.

— Не штовхайся, я перший став поряд з ним…

— Ти скажи — цілих три пенси!

— Алане, бери мою рогачку, коли схочеш!

Я дивився на мішечок з льодяниками, що лежав у траві. Я навіть думки такої не припускав, щоб залишити їх там. Адже це були мої льодяники. Їх дали мені. А що ноги не ходять — то байдуже. Я будь-що доберуся до мішечка!

Крісло стояло край доріжки, що огинала лужок. Льодяники лежали посеред лужка. Я вхопився за бильця крісла й почав розгойдувати його з боку на бік, аж доки колеса почали відриватися від землі. Ще одне зусилля — і крісло брязнуло набік, викинувши мене долілиць у траву. Нога в лубку вдарилась об камінь. Від несподіваного болю я люто охнув і вискуб жмуток трави. Не знаю чому, але вигляд блідо-зелених корінців, що прихопили з собою грудку землі, подіяв на мене заспокійливо. За мить я почав підтягуватися на руках до цукерок, лишивши позаду подушку, ковдру, книжку… Добувшись до паперового мішечка, я схопив його й усміхнувся.

Одного разу батько попросив мене перекинути мотузку через гілку, і, коли я виліз на дерево, батько захоплено вигукнув:

— Єсть! Зроблено!

І тепер, відкриваючи мішечок, я подумки сказав собі: «Єсть! Зроблено!» Після хвилинного приємного знайомства із вмістом мішечка я видобув льодяник з написом: «Люблю тебе».

Я почав з насолодою смоктати його, раз у раз виймаючи з рота й дивлячись, чи ще можна прочитати напис. Поволі слова стиралися, перетворювалися на якісь незрозумілі значки й нарешті зникли зовсім. На моїй долоні лежало маленьке рожеве кружальце. Я перевернувся на спину і, дивлячись на віття казуарини, роздушив льодяник зубами.

Почуття щастя переповнювало мене.

Сестри вжахнулися, знайшовши мене на траві, й це мене дуже здивувало. Я не міг зрозуміти, навіщо вони покликали старшу сестру й чому, зібравшись коло мого ліжка, заходилися допитувати мене так гнівно й водночас стурбовано.

Я весь час казав їм одне й те саме:

— Я перекинув крісло, щоб дістати льодяники.

А коли старша сестра спитала, чому я не покликав няню, я відповів:

— Бо хотів дістати їх сам.

— Ні, я не розумію тебе, — гнівно сказала вона.

«Чому? — подумав я. — Тато зрозумів би».

Коли я згодом розповів йому про цей випадок, він спитав:

— А ти не міг якось вибратися з крісла, не перекидаючи його?

— Ні, — відповів я. — Адже ноги не тримали мене, розумієш?

— Розумію, — відповів він і додав: — Ну, та головне, що ти їх дістав. Я б теж не кликав сестру. Вона б тобі їх, звісно, подала, але це було б уже зовсім не те.

— Атож, зовсім не те, — сказав я, відчуваючи, що люблю батька більше, ніж будь-коли.

— Але надалі будь обережніший, — застеріг він мене. — Не викидайся з крісла заради якихось цукерок, вони того не варті. Інша річ, якби сталося щось серйозне — пожежа чи щось таке. Я привіз би тобі льодяників, але цього тижня в нас скрутно з грішми.

— А я цього тижня більше й не захочу, — відповів я, щоб утішити його.

Протягом наступних кількох тижнів мене пильнували, коли я сидів у кріслі на веранді. А потім одного дня лікар підійшов до мене з парою милиць у руці.

— Ось твої передні ноги, — сказав він мені. — Нумо спробуємо, чи зможеш ти на них ходити?

— Вони справді мої? — спитав я.

— Авжеж, — відповів він.

Це було в садку; я сидів у кріслі. Він підкотив мене на лужок під казуарини.

— Оце гарна місцинка. Спробуймо тут.

Старша сестра й кілька санітарок, що вийшли подивитись, як мене ставитимуть на милиці, обступили нас, а лікар узяв мене під пахви й зняв з крісла, тримаючи перед собою так, що мої ноги не торкалися землі.

Старша сестра, якій він віддав милиці, підставила їх мені під пахви, а лікар почав поволі опускати мене, доки я наліг на них усією вагою.

— Ну як, добре? — спитав він.