Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Зрілий вік

Вона зареготалася.

— Даруйте, — сказала вона, — у вас такий чудернацький вигляд. У мене й на думці не було брати у вас гроші: у вас і так їх замало, щоб утримувати сім'ю.

— Івіш! — сказав Матьє, хапаючи її за руку.

Івіш зойкнула і різко висмикнула її.

— Дайте мені спокій! — вигукнула вона. — Не чіпайте мене!

Матьє опустив руки. Він відчув, як у ньому закипає лють.

— Я вже здогадувалася, — задихаючись, казала вона. — Вчора вранці… коли ви посміли доторкнутися до мене… я сказала собі: це витівки одруженого чоловіка.

— Гаразд, — гостро урвав її Матьє. — Не варто продовжувати, я зрозумів.

Вона була ще тут, стояла перед ним, червона від люті, з нахабною посмішкою на вустах: він злякався самого себе. Пхнувши її, він кинувся геть із помешкання і хряснув дверми перед самісіньким її носом.

Кав'ярня «Три мушкетери» сяяла всіма вогнями у вечірній імлі. Юрма гулящого люду зібралася біля тераси: небавом світляне мереживо ночі від кав'ярні до кав'ярні, від вітрини до вітрини простягнеться уздовж цілого Парижу; люди чекали ночі, слухаючи музику, в них був щасливий вигляд, вони мерзлякувато притискалися одне до одного під першим червонястим відблиском вечірньої заграви. Матьє обійшов цю ліричну юрму: вечірня втіха була не для нього.

Довга пряма вулиця. За його спиною, в зеленій кімнаті, щодуху гнала й гнала його вперед маленька ворожа свідомість. Перед ним, у рожевій кімнаті, посміхаючись із надією, чекала на нього непорушна жінка. За годину він м'якою котячою ходою ввійде до рожевої кімнати і дасть, щоб його проковтнула ця солодка надія, ця вдячність, це кохання. На все життя, на все життя. З мосту та у воду кидаються ще й із-за менших прикрощів.

— Дурню ти недороблений!

Матьє плигнув уперед, щоб не потрапити під авто, а потім спіткнувся об тротуар і повалився додолу: впав він на руки.

— А нехай йому всячина!

Він підвівся, долоні щеміли. Він уважно глянув на свої замурзані руки: правиця була чорна, з кількома саднами, ліва рука боліла; пов'язка була закаляна грязюкою. «Цього тільки бракувало, — серйозно подумав він. — От цього тільки й бракувало». Він дістав хусточку, послинив її і з якоюсь аж ніжністю потер долоні: йому хотілося плакати. Ще мить він вагався і з подивом дивився на себе. А потім вибухнув реготом. Він реготався з себе, з Марсель, з Івіш, зі своєї кумедної незграбности, зі свого життя, зі своїх жалюгідних пристрастей; він згадував давні сподівання і сміявся з них, бо завершилися вони ось так — статечний дядечко, який ось-ось розплачеться від того, що заорав носом у землю; він дивився на себе без сорому, з холодною і лютою втіхою, він думав собі: «Й усе це я сприймав поважно». Незабаром, після кількох нападів, регіт припинився: адже не було з кого сміятися.

Порожнеча. Тягнучи ноги, тіло рушило вперед, важке й гаряче, здригаючись, почуваючи, як гаряча лють перехоплює горло і стискає у животі. Та в ньому вже не було нічого. Вулиці спорожніли, немов те, що в них було, витекло через отвір каналізації; все, що їх наповнювало, кудись щезло. Залишалися тільки предмети, та їхня згрупованість розпалася, вони звисали з неба, неначе велетенські сталактити, здіймалися над землею, неначе аномально великі меґаліти. Все їхнє звичне і ледве чутне скигління, їхнє мелодійне цвіркотіння польових коників пішло за вітром, тепер вони німували. Колись у них читалося майбуття людини, що кидалася на них і котру вони відкидали в імлу всіляких спокус. Та майбутнє вже вмерло.

Тіло звернуло праворуч, занурилося в миготючий світляний ґаз, в глибину провалля поміж шкляними блоками, де танцювали басамаги світла. Темні маси з рипінням чвалали одна за одною. На рівні очей погойдувалося волохате квіття. Поміж квіттям, у глибині того провалля, струмувала якась прозорість і з холодною пристрастю споглядала сама себе.

«Піду та й візьму їх!» Світ відразу ж змінився, гомінкий і заклопотаний, з автами, людьми і вітринами; Матьє опинився на вулиці дю Депар. Та це вже був не той світ і не той Матьє. Наприкінці того світу, потойбіч вулиць і будинків, були замкнені двері. Він понишпорив у гаманці й дістав ключа. Там замкнені двері, а тут цей плескатий ключ: єдині предмети у цьому світі, що варті уваги; поміж ними лише нагромадження перепон і відстаней. «За годину. Ще є час прогулятися пішки». Одна година: саме стільки часу треба, щоб знайти ті двері і відімкнути їх цим ключем; поза цією годиною не було нічого. Матьє ішов мірною ходою, у злагоді з власним сумлінням, він почував себе злим і супокійним. «А якщо Лола залишилася в ліжку?» Він знову поклав ключа до кишені й подумав: «Що ж, тим гірше: гроші я все одно візьму».